Димитрий Ростовский

        Димитрій Ростовський (1651-1709) - український церковний діяч, вчений, письменник, проповідник, богослов, агіограф, митрополит Ростовський. Ім'я в миру: Данило Туптало. Автор: чотиритомник "Житія святих" (1705), "Алфавіт Духовний", "Літописець", "Розшук про розкольницької Бринські вірі" та ін.

        Народився у 1651 р. у м. Макарів в благочестивій родині сотника Сави і Марії Туптало. Освіту розпочав здобувати у Київському братерському училищі (1662), однак через три роки полишив навчання. У 1668 р. був пострижений у ченці з ім'ям Димитрія у Київському Кирилівському монастирі. Наступного року у Каневі його висвячують у сан ієродиякона, а у 1675 р. стає ієромонахом Густинського Чернігівського монастиря. Згодом здійснив подорож до Литви, де удосконалювався в складанні і проголошенні проповідей.

        У 1679-1681 рр. жив у Миколаївському монастирі. Починаючи з 1683 р. близько 20 років працює на території Києво-Печерської Лаври. За цей час Димитрій вивчив масу історичних джерел, які потім були включені до його праць. За клопотанням гетьмана з Москви для нього були вислані Великі Мінеї Четьї митрополита Макарія. У 1695 р. працював ігуменом Глухівського монастиря, одночасно займаючись благоустроєм обителі. У 1701 р. був хіротонізований на єпископа з возведенням у сан митрополита Тобольського та Сибірського. Мав поїхати в Сибір для управління, однак захворів і не зміг бути присутнім там. З наступного року був призначений на Ростовську кафедру. Тоді ж була заснована перша київська школа, в яку приймалися діти всіх станів на безкоштовній основі. Останні роки життя боровся з розколом всередині церкви. Помер у 1709 р. у власній келії. 

Ґалан В.

        Володимир Ґалан (1893—1978) — український громадсько-політичний діяч, військовий, публіцист та журналіст. Автор книги спогадів про Першу світову війну під назвою «Батерія смерти» (1968). 

        Народився у 1893 р. в м. Глиняни на Галичині. Освіту здобув у Львівському та Віденському університетах (1913-1918). Під час Першої світової війни був старшим лейтенантом австрійської армії, і отримав підвищення до офіцера УГА. Був учасником Чортківської офензиви. У 1922 р. отримав ступінь доктора права у Празькому університеті. Наступного року емігрував до США.

        За кордоном продовжив громадську діяльність: організатор Української стрілецької громади (1925), президент Об'єднання українських організацій Америки (1929–1940), президент Об'єднання бувших вояків українців Америки (1953) та Об'єднаного українсько-американського допомогового комітету (1955).  Підтримував видавництво «Червона калина», друкувався у журналі «Вісті комбатанта». Помер у 1978 р. у Філадельфії, США. Похований на українському католицькому цвинтарі Фокс Чейз.

de Аvila T.

        Тереза Санчес Сепеда д'Авіла-і-Аумада, або Тереза Авільська (1515—1582) — іспанська монахиня, католицька свята, містик, покровителька Іспанії та Хорватії. Реформатор Кармелітського ордену, засновниця орденської гілки «босоногих кармеліток». Учитель Церкви (1970). Автор: «Книга мого життя», «Книга основ», «Внутрішній замок», «Шлях до досконалості», «Роздуми над Піснею Пісень».

         Народилася у 1515 р. у кастильському м. Готаррендура в Іспанії в родині Алонсо Санчеса де Сепедо та Беатріси д'Авіла-і-Аумади. Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Сім'я була знатною, і мала зв'язки з багатими домами в Кастилії. Освіту отримала релігійну, у віці 6 років змогла читати. Є свідченням про те, що разом з братом Тереза втекла з дому, щоб відправитися в мусульманські землі для проповідей про Христа, але втікачів швидко знайшли. У віці 12 років втратила матір, батько мав надію видати її заміж за дворянина. Не дивлячись на релігійну побожність, світські захоплення теж заполонили розум Терези.

        У 1535 р. пішла проти волі батька і втікла до кармелітського монастиря Благовіщення. Там вона взяла нове ім'я Тереза Хесус. Під час перебування в монастирі тяжко захворіла на параліч, і на деякий час повернулася додому. Згодом одужала і змогла повернутися до служби. З часом вона сформувала навколо себе коло однодумців, і розпочала писати книжки. Померла у 1582 р. під час чергової подорожі, в монастирі Альба де Тормес.                  

 

Ґоцький В.

        Володимир Броніславович Ґоцький (1889-1994) - громадський діяч, письменник. Член ОУН. Член Союзу Українців у Великій Брітанії (1958-1985), Об’єднання бувших вояків-українців і Українського Патріярхального Об’єднання у Великій Брітанії. Засновник фундації "Другий етап". Автор: "На другому етапі" (1990), «З Перемишля до Ріміні» (1992), «Спогади сина Перемишльської землі» (2005).

        Народився у 1889 р. у с. Острів Підкарпатського воєводства. Освіту здобув у домі батьків під час воєнної хуртовини, а середню у Перемишльській гімназії (1929). Вищу освіту розпочав на філософічному факультеті Краківського Університету, однак через втрату здоров'я не зміг продовжити. Спочатку пішов працювати у книгарні НТШ в Крем'янці на Волині. У той момент доулчився до ОУН. Був арештований польською владою і засланий до концтабору «Береза Картузька» (1934-1935).

        Після табору приїхав до Перемишля, де заснував власний філіал книгарні НТШ. Під час Другої світової війни працював в Українському Допомоговому Комітеті та служив у І Дивізії УНР. У 1944-1950 рр. потрапив у полон в Італії до концтабору Ріміні, де активно писав щоденник «Життя в таборі». Після цього переїздить до Англії, де розгортає активну видавничу та громадську діяльність. Помер у 1994 р. у Лондоні. Похований на кладовищі Ґаннерсбер.

Хмель С. Ф.

        Степан Теодорович Фрасуляк (1904-1951) - військовий, підполковник, педагог, член УПА. Псевдоніми: Хмель, Майор Хмель, Хмель С. Ф. Організатор товариства "Сокіл" (1935) та вечірньої школи "Піділски". 

        Народився у 1904 р. у Львові на Підзамчі. Освіту здобув у Сокальській і Перемишльській гімназіях. Потім вступив на медичні курси у Львові, але за браком коштів полишив їх. У 1928-1939 рр. вчителює у с. Вишків та с. Новошин на Станіславщині, долучається до громадських робіт. Одночасно стає членом Долинського повітового проводу ОУН. Підтримував тісні зв’язки з С. Бандерою і його однодумцями. На початку Другої світової війни Степана мобілізіували до лав польської армії.

        При цьому він продовжував підпільницьку діяльність, був залучений до створення школи кадрів ОУН "Тигри" (1942). На її основі був створений курінь УНС "Гайдамаки", очолював його Степан Фрасуляк до кінця 1943 р. До того ж він командував ВО "Говерла". Наступного року активно проводить підготовку бійців і створює старшинську школу "Олені" (1944-1948). На основі цього досвіду буде створена відома його посібник "Українська партизанка". Помер від пострілу енкаведистів у 1951 р. біля гори Яйко-Ілемське Івано-Франківської області. 

Елизавета Петровна

        Єлизавета Петрівна (1709–1762) – російська імператриця з роду Романових. 

        Народилася у 1709 р. у підмосковсному с. Коломенське у родині імператора Петра І та імператриці Катерини І. Дитинство провела у Москві. Батька в дитинстві бачила рідко, тому більшість часу її виховувала мати. Освіту, як і всі особи монаршого роду, отримувала від найкращих тогочасних вчителів. Єлизавету Петрівну навчили танцям, музиці, вмінню одягатися, етиці, іноземним мовам (особливо любила французьку). Після настання повноліття почали шукати наречених, і ним став принц голштинський Карл Август. Весілля так і не сталось, оскільки наречений раптово помер. Після цього Єлизавета Петрівна усе життя прожила разом з О. Розумовським і таємно одружилась у 1742 р.

        Політика Єлизавети Петрівна розпочалася у 1741 р. з влаштованого нею палацового перевороту. Маленький імператор Іван VI і його родина були арештовані і заслані до Сибіру. За час правління 1741-1762 рр. вона встигла зробити: відновити систему управління, яка була при її батькові; розширення привілеїв дворянства; розвивала міжнародну торгівлю; заснувала Московський університет (1755) та Академію мистецтв (1757); перемога у Семилітній війні (1756-1763); відновила Київську митрополію (1742) та закладено основи Андріївської церкви (1744); відновила інститут гетьманату в Україні (1750), ліквідувала митні кордони між Україною та Росією (1754) та ін. Померла у 1762 р. в м. Санкт-Петербург. Похована в соборі Св. апостолів Петра і Павла в Петропавловській фортеці.

Ефрем Сирин

        Святий Єфрем Сирін (306—373) — християнський святий, богослов, поет. Автор численних християнських гімнів. Автор трактувань Святого Письма та різних догматів церкви (близько 1000).

        Народився у 306 р. у м. Низибії в Месопотамії у родині доброчесних християн. Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Освіту здобув у низибійського єпископа Іоанна, після його смерті переїхав до Едеси. Там Єфрема висвятили у сан священника, він успішно проповідував і писав церковні повчання. Часто подорожує по Сирії та Єгипту. Після цього вирішив прийняти аскетизм та усамітнився у печері, молячись і продовжуючи писати твори. До нього стали сходитись ученики, щоб слухати чернечі настанови і молитви. Помер у 373 р. у м. Едеса. Частина мощей знаходиться в монастирі, названому ж його ім'ям.

Segur L. P.

        Луї Філіп де Сегюр (1753-1830) - французький історик, дипломат, масон, посол Франції при дворі імператриці Катерини II. Нагороди: Великий хрест Почесного легіону, Кавалер ордена Беркута Вюртемберзького та Кавалер королівського та військового ордена Сен-Луї. Автор: "Історія основних подій правління Фрідріха Вільгельма II" (1800), "Політичні думки" (1795), "Історія Франції" (1824-1834) та ін. 

        Народився у 1753 р. у Парижі у родині маршала П. де Сегюр. Освіту здобув в артилерійській школі у Страсбурзі. Деякий час товаришував із відомим письменником Вольтером. У 1769 р. отримав посаду лейтенанта в кавалерії, а вже у 1776 р. став підполковником Орлеанського полку. У наступному році мав намір поїхати добровольцем до Америки, однак отримав відмову. Друга спроба у 1781 р. була вдалою, і Сегюр відплив туди на фрегаті «Слава». У 1782 р. подорожував Мексикою, Перу і Санто-Домінго, записуючи власні враження у щоденниках. У 1784-1789 рр. був послом в Росії. 

        Згодом Сегюр працював послом у Берліні (1792), проте після участі у дуелі був змушений піти у відставку. У цей час почала назрівати Французька революція, яка залишиила Сегюра без жодних здобутих регалій, тому він став працювати на літературному поприщі. Під час правління Наполеона Бонапарта його кар'єра знов набрала обертів. Насамперед, Сегюр спочатку був депутатом Законодавчих зборів (1801), потім у 1814 р. отримав звання сенатора. Реставрація Бурбонів стала тим періодом, коли він отримав звання пера Франції. Подальші події то позбавляли усіх здобутків Сегюра, то, навпаки, давали можливості отримати високі звання. У 1822-1825 рр. обіймав посаду Великого Командора Верховної Ради Франції. Через п'ять років, підтримуючи чергову революцію, помер у Парижі.

да Винчи Л.

        Леонардо да Вінчі (1452—1519) — італійський художник, живописець, скульптор, архітектор, вчений, винахідник, письменник, музикант. Представник Високого Відродження. Картини: «Мадонна з Камалдолі» (1450), «Таємна вечеря» (1498), Мона Ліза (1513) та ін. Один з перших, хто намагався створити літальний апарат та аероплан. Дуже цінними для антикварів є щоденники та літературна спадщина Л. да Вінчі. 

        Народився у 1452 р. в с. Анкіано, недалеко від Флоренції у родині нотаріуса та селянки. Дитинство провів у більшості біля матері, оскільки був позашлюбною дитиною. Незабаром батько забрав його до себе в сім'ю. Леонардо здобув освіту з латини, геометрії та математики. У 1466 р. починає працювати у майстерні Верроккьо підмайстром художника. Згодом отримує кваліфікацію майстра в Гільдії Св. Луки. У віці 24 років Леонардо і ще троє молодиків були притягнені до судового розгляду за анонімним звинуваченням у содомії, але їх виправдали. 

        У 1506 р. повернувся до Мілана для служби у короля Франції Людовика XII, який на той час контролював північ Італії. Подальші біографічні відомості вкрай мало відомі, скоріш за все він багато подорожував Італією, займався розписом релігійних установ та намагався конструювати нові наукові досягнення. Він був вимогливий і точний у всіх своїх справах. У 1513 р. Леонардо переїхав до Рима під заступництво папи Льва X. Помер від інсульту у 1519 р. в замку Клу, поблизу Амбуаза.

Foscolo U.

        Уго Нікколо Фосколо (1778-1827) - італійський поет, романіст та революціонер. Автор: «Тієст» (1797), «Бонапарт-визволитель» (1797), «Останні листи Якопо Ортіса» (1798), «Сентиментальної подорожі» (1813), «Про гроби» (1820) та ін.

        Народився у 1778 р. на Закінфі на Іонічних островах у родині збіднілого венеціанського дворянина А. Фосколо та матері гречанки. У 1788 р. після смерті батька сім’я переїхала до Венеції, тому Нікколо мав можливість навчатися у гімназії Далмації при Падуанському університеті. Згодом змінює ім'я на Уго з невідомих причин. Був активним прихильником Наполеона Бонапарта, однак після підписання договора Кампо-Форміо (1797) змінив свої погляди. Оскільки з того часу прийшов кінець Венеціанській республіці, яка тепер була поділена між французами та австрійцями.

        Після цих подій переїздить до Мілана, однак не полишає надії на наполеонівське звільнення країни. Насамперед, Фосколо служив добровольцем у французькій армії, брав участь у битві під Треббі та облозі Генуї. У 1806 р. покидає Францію і викладає на кафедрі італійського красномовства в Павії. У 1816 р. переїжджає до Англії. Тут він захищає дисертацію італійською мовою про Данте Аліг'єрі. Помер у 1827 р. у Тернхем-Гріні і похований у церкві Св. Миколая у Чисвіці. 

 

Іоанн Дамаскин

        Іоанн Дамаскін або Дамаскин (675-753) - богослов, полеміст, гімнограф, іконоборець, християнський святий. Автор: «Джерело знання», «Діалог проти маніхеїв», «Проти несторіанської єресі», «Про віру проти несторіан», «Про дві волі в Христі», «Змагання християнина з сарацином», «Три захисних Слова проти лихословники святі ікони чи зображення» та ін. Твори Іоанна Дамаскіна мали значний вплив на духовну культуру Київської Русі. Прагнув підпорядкувати науку під егідою церковної догми й на основі аристотелівської логіки створив основи схоластичного методу. 

        Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Народився у 675 р. у м. Дамаск у християнській арабській сім'ї з роду Мансурів. Отримав блискучу класичну та християнськуу освіту. Після смерті батька певний час займав його посаду міністра Дамаського халіфа. У 700 р. впав у немилість у халіфа і був змушений піти з двору. Після цього розпочав релігійний шлях, прийнявши постриг. І вже у 734 р. був висвячений у пресвітери. У 754 р. іконоборчий собор піддав анафемі Іоанна як «мислячого по-сарацинськи, автора брехні, який зводив наклепи на Христа, зробив замах проти імперії, вчителя зла, що перекрутив Писання». За свідченням вчених, ще декілька разів був підданий анафемі на інших вселенських соборах. Помер приблизно у 753 р. у монастирі. 

 

Іоанн Златоуст

        Святий Іоанн Златоуст (347-407) - архієпископ Константинопольський, публіцист. Автор: «Шість слів про священство», «Порівняння влади, багатства і переваг царських з істинним і християнським любомудрієм чернечого життя», «Книга про дівоцтво», «Книга про святого Вавила і проти Юліана і язичників» та ін.

        Народився приблизно в 347 р. в Антіохії у родині воєноначальника Секунда. На жаль, батько рано помер, тому вихованням займалась мати. Освіту отримав серед найкращих філософів, риториків та богословів. Святитель Мелетій охрестив Іоанна у 367 р. Згодом навчання продовжив у пресвітерів Флавіана та Діодора Тарсійського та прийняв чернечий постриг. Після цього два роки мовчав, перебуваючи окремо від усіх. У 381 р. єпископ Мелетій висвятив його у сан диякона.

        Через 5 років отримав статус пресвітера. Святий Іоанн виявився блискучим проповідником, і отримав псевдонім «Златоуст». Окрім проповідництва займався герменевтикою. Він написав тлумачення Священного Писання та багатьох інших релігійних текстів. У 397 р. став єпископом Антіохійським. У 404 р. сталось опорочення імператрицею Євдоксією репутації святого, через що змушений покинути столицю. Спочатку жив у Вірменії, згодом імператор наказав перевести його до місця Пінтус. Під час переходу Іоанн тяжко захворів і помер у дорозі у 407 р. у Комнах. 

 

 

Ісус Христос

        Ісус Христос (ІІ ст. до н. е.-33) - єврейський проповідник, чудотворець, релігійний лідер, засновник і центральна постать християнства. Дата народження вважається початком літочислення у багатьох народів світу. 

        Народився приблизно у ІІ ст. до н. е. у м. Віфлеєм у родині тесляра Йосифа та Марії. Батьки жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Дитинство і юнацтво минули у Палестині, щорічно відвідуючи Єрусалимський храм на Пасху. До того ж був обізнаним у грамоті, вмів цитувати Біблію і мав базові основи іудейської освіти. У 30 років отримав хрещення водою від Іоанна Хрестителя, і після цього почав активно проповідувати своє вчення.

        Згодом у Ісуса з'явились послідовники та учні (майбутні 12 апостолів). Швидко проповіді на соціальні та етичні теми набрали широкої популярності. Частково Ісус порушував ортодоксальні іудейські традиції, за що у 32 р. зустрів перший супротив його діяльності.  Іудейська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Далі відбувається відома Таємна вечеря, після якої іудейська старшина заарештувала його. Рішення суду озвучив прокуратор Іудеї Понтій Пілат. Прикутий до хреста, Ісус був страчений у 33 р. Похований за сприянням Никодима у поховальному гроті Гетсиманського саду поблизу Голгофи. На ранок тіло зникло, однак віряни стверджують про його воскресіння і являння до усіх апостолів. 

Іоанн Предтеча

        Іоанн Предтеча, або ж Іван Хреститель (6 р. до н.е.-30) – християнський святий, мученик, пророк.

        Народився приблизно у 6 р. до н.е. у родині священника Захарії і праведної Єлизавети у Хевроні. Є свідчення про близькі родинні зв'язки з Ісусом Христом. Йому пощастило уникнути масової смерті немовлят у Віфлеємі. Мати Іоанна пішла в пустельні гори, аби уберегти сина від смерті. Батько ж не видав куди саме напрвилась його дружина з сином. Через 40 днів, на жаль, і загинула мати. Виховував Іоанна ангел до настання повноліття. Предтеча носив грубий одяг, прихоплену шкіряним поясом, і харчувався диким медом. Таким чином пройшла юність святого.

        Згодом він особисто зустрівся з Ісусом Христом, і той охрестив його в річці. Потім Іоанна було ув'язнено до в'язниці за викриття його в полишенні своєї законної дружини, дочки аравійського царя Арефи, і за незаконне співжиття з Іродіадою. Страта була жахливою. У день свого народження Ірод влаштував бенкет, на який з'їхалося багато знатних гостей. Саломія, дочка Іродіади, танцем під час бенкету догоджала Іродові. Той пообіцяв виконати будь-яке бажання. Танцівниця просила дати їй на блюді голову Іоанна Хрестителя. Таким чином помер Іоанн Предтеча у 30 р. Учні поховали його тіло в м. Севастії. 

Fischer-Dückelmann A.

        Анна Клара Терезія Фішер-Дюкельманн (1856-1917) - австро-угорська реформатор, лікар, натуропатолоог та письменниця. Автор: «Сексуальне життя жінки» (1900) та «Жінка як сімейний лікар» (1901). Наукові зацікавлення: жіноче питання з точки зору психофізичного та соціального здоров’я, відсутність профілактики гігієни під час вагітності та неправильне використання хірургічних інструментів під час пологів. Також вона підіймала у своїй книзі питання статевого виховання, здорового способу життя без м’яса, алкоголю та нікотину.

        Народилася у 1856 р. у Вадовіцах на Галичині у родині австро-угорського військового лікаря і поміщика Ф. Дюкельмана. Дитинство пройшло у Відні та Трагвайні. Змалечку Анна цікавилась медициною, тому батько дозволяв супроводжувати його під час відвідування гарнізонних лікарень. У 1880 р. Анна вийшла заміж за філософа А. Фішера всупереч бажанням своїх батьків і переїхала з ним до Франкфурта-на-Майні. У той час залишати дівоче прізвище було неприйнято, однак вона пішла всупереч правилам. Чоловік працював у Frankfurter Tagblatt, а Анна друкувала статті на медичну тематику у щотижневій газеті, ними ж заснованій, Volkswohl. Там ж вона познайомилася з першою жінкою-гінекологом у Німеччині Хоуп Леман.

        У віці 34 років разом з дітьми Анна переїхала до Цюріха, де вивчала медицину у 1890-1896 рр. Вона закінчила навчання успішно, отримавши ступінь доктора з теми лихоманки у вагітних жінок. Її лікарська практика розпочалася у віллі Лошвіц Артушоф. У 1897-1914 рр. вона керувала гінекологічним та педіатричним відділенням у лікарні поблизу Дрездена. Напередодні Першої світової війни переїхала до Монте-Веріта у кантоні Тічіно, де на кооперативній основі придбала маєток біля місцевого натуропатичного закладу. Анна допомагала хворим та пораненим бійцям. Померла у 1917 р. у Асконі, Швейцарія.

Tissot V.

        Віктор Тіссо (1845-1917) - швейцарсько-французький письменник, редактор, критик, публіцист та мандрівник. Автор: "Нарис образотворчого мистецтва у Швейцарії" (1869), "Подорож до мільярдів" (1875), "Росія і росіяни. Київ і Москва" (1884), "Від Парижа до Берліна - Мій відпочинок у Німеччині" (1886) та ін.

        Народився у 1844 р. у Фрібурі у родині нотаріуса Дж. Тіссо. Освіту здобув у коледжі Сен-Мішель. Відвідував лекції юридичних факультетів Університету Фрайбурга, Лейпцига, Відня та Парижу. Після навчання обіймав посаду професора в Інституті в Женеві у 1867 р. Також працював редактором газети «Лозанна» (1868-1873) та «Фігаро» (1888-1893). Водночас він заснував журнал "Lectures pour tous", який славився своїми політичними карикатурами. 

        Історії Віктора Тіссо мали неабиякий успіх серед читачів Європи. Після довгого перебування у Франції оселяється у Швейцарії, м. Грюєр. У 1911-1914 рр. редагував альманах де Шаламала, в якому публікувалися активно антиполітичні заклики. Наприкінці життя продав усе своє майно та колекції книжок передав на створення музею в м. Булле. Помер у 1917 р. у Парижі. У 1929 р. у м. Булле урочисто відкрили пам'ятник Віктора Тіссо та його сина Андре.

 

Овсянико-Куликовский Д. Н.

        Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський (1853-1920) – український вчений, педагог, публіцист, мемуарист, мовознавець, літературознавець, історик культури. Член АН (1907). Автор: статтей "Наука о языке и ее отношения к антропологии и социологии", "Культурные пионеры", "Секта “Людей Божьих”", "Провинциальная печать и захолустная цивилизация". 

        Народився в м. Каховка Херсонської області у дворянській родині. Початкову освіту здобув удома під керівництвом А. Марсикані. Далі навчання продовжив у Рішельєвській гімназії (1866), згодом у Сімферопольській класичній гімназії. У 1871 р. вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. У 1876 р. познайомився з М. Драгомановим, П. Аксерольдом, М. Зібером, П. Лавровим та іншими народниками у Петербурзі. У 1877 р. стажувався в Празі, Женеві та Парижі. У Швейцарії друкувався в журналі "Слово" (1878-1881) та видавав "Записки южнорусского социалиста" (1877).

        У Московському унівеситеті склав іспит на звання приват-доцента з індо-іранської філології (1882). У наступному році обійняв посаду сходознавця у тому ж університеті. Овсянико-Куликовський був кореспондентом газет "Речь", "Русские ведомости" (1879), "Одесские новости" (1885-1887) та часопису "Русское богатство" (1884). У 1887 р. захистив докторську дисертацію на тему "К истории культа огня у индусов в эпоху Вед". У 1905 р. обіймав посаду професора у Петербурзькому університеті, викладав порівняльний синтаксис індоєвропейських мов. У 1908 р. викладав у Педагогічній академії в Петербурзі. Один з перших на засіданні Імператорської АН виголосив доповідь про геніальність письменника Т. Шевченка. Після цього переїхав до Одеси, де редагував газету "Южное слово" і працював на університетській кафедрі. Помер у 1920 р. у Одесі, похований на Другому християнському кладовищі.

Терлецький М.

        Терлецький Маркіян Антнович (1885-1963) - педагог та громадський діяч, історик, географ. Доктор філософії (1908). Редактор часопису "Рідна школа" (1936-1939) та "Українське життя" (1952-1959). Автор: "Навчання історії Сходу і Греції у зв'язку з новішими дослідами та розкопками" (1928), "Всесвітня історія: нові віки" (1947), "Нарис історії України" (1949) та ін.

        Народився у 1885 р. у с. Полятничі (Польща). Шкільну освіту здобув там же, а також у гімназії у Перемишлі (1904). Вищу освіту здобув у Львівському університеті на філососфському факультеті. Докторську дисертацію захистив у Празі. У той же час працював вчителем в Інституті для дівчат (1908-1910) та Перемишлській державній українській гімназії (1911-1918). Під час Першої світової війни був мобілізований до лав австрійської армії. Згодом став добровольцем УГА. У 1919 р. потрапив до табору інтернованих формувань УГА в м. Німецьке Яблонне, де заснував школу і викладав там історію та географію.

        У 1921-1923 рр. Терлецький читав лекції в Українському технічно-господарському інституті в Подебрадах, а також був професором стародавньої історії Високого педагогічного інституту в Празі (1923-1926). Потім повернувся до України, де в основному обіймав посади директора шкіл Яворова, Станіслава та Чорткова до початку Другої світової війни. У 1941-1944 рр. очолював Український допомоговий комітет. Згодом виїхав до Німеччини, де вчителював у табірних гімназіях у м. Карлсфельд, а також працював у видавництві "Вернигора". У 1952 р. емігрував до США. Близько семи років вчителював у м. Чикаго, створив Першу українську книгарню. Помер у 1963 р. у м. Нью-Йорк. 

Толстой Л. Н.

        Лев Миколайович Толстой (1828-1910) — російський письменник, публіцист, просвітник. Член-кореспондент Імператорської академії наук (1873), почесний академік за розрядом красного письменства (1900). Автор: «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння», «Дитинство», «Отроцтво», «Юність», «Козаки», «Крейцерова соната», «Хаджі-Мурат», «Сповідь», «У чому моя віра?» та ін.

        Народився у 1828 р. у маєтку батьків дворян Ясній Поляні в Тульській губернії. У 1830 р. мати Толстого померла, тому двоюрідний брат батька взяв на себе піклування за дітьми. Згодом залишився сиротою, і був змушений переїхати до тітки в Казань. Початкову освіту отримав з приватних уроків вдома, а у 1843 р. вступив на факультет східних мов в Імператорський Казанський університет. Він полишив університет у 1847 р. Після цього вирішив займатися фермерством у Ясній Поляні, однак за переконанням брата пішов до лав армії. Тут Толстой був юнкером, брав участь у Кримській війні. Після цього активно починає публікувати свої твори.

        У 1857 р. здійснює подорож до Парижу, де програв усі зароблені гроші і повернувся до Росії. Вдома письменник облаштував школи для сільських дітей. За власні переконання стосовно церкви був відлучений від неї. За ним навіть спостерігала таємна поліція. До того ж усі права на власні твори передав у валсність дружини. У 1910 р. подався в паломництво, і на станції Астапово Рязансько-Уральської залізниці захворів на запалення легень. Помер у 1910 р., похований в Ясній Поляні.

Солженицын А. И.

        Олександр Ісаєвич Солженіцин (1918-2008) - радянський письменник, історик, громадський і політичний діяч, член Російської АН, дисидент. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1970). Автор: «Архіпелаг ГУЛАГ» (1968), «Люби революцію», «В колі першому», «Один день Івана Денисовича», «Знають істину танки» та ін.

        Народився у 1918 р. у м. Кисловодськ у родині селянина і козачки. У 1924 р. сім'я у зв'язку зі смертю батька змушена переїхати в Ростов-на-Дону. Там же майбутній письменник письменник здобув шкільну освіту (1926-1936). У цей час він створює свої перші есе та вірші. У 1936 р. Солженіцин вступив до Ростовського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив з відзнакою. На початку Другої світової війни прагнув на фронт потрапити, і почав службу у 74 транспортно-гужовому батальйоні. Дослужився до звання капітана, нагороджений почесними нагородами. Не дивлячись на захоплення марксизмом, критикував політику Сталіна, за що у 1945 р. був заарештований і відправлений до таборів.

        Близько восьми років перебував Солженіцин у таборах, допоки у 1953 р. відправили на заслання в Казахську РСР. Саме там він працював викладачем у школі, і через три роки стаття, через яку опинився на засланні була відмінена, і Солженіцин повернувся до Рязані. Однак у 1965 р. КДБ забороняє публікувати твори, і вже на З'їзді радянських письменників Солженіцин пише відкритого листа проти такого рішення влади. Як реакція - письменника виключили зі Спілки письменників. У 1974 р. виласний до ФРН. У 1975-1994 рр. письменник відвідав Німеччину, Швейцарію, США, Канаду, Францію, Великобританію, Іспанію. У 1994 р. Олександр Ісаєвич повертається на батьківщину, увесь час присвячуючи літературній діяльності. Помер у 2008 р. від серцевої недостатності. Похований в некрополі Донського монастиря.

Апостоли Петро і Павло

        Апостол Петро (?-64/67) — один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа. Перший єпископ Риму (33—67) й Антіохії. Ім'я у миру: Симон. Брат Андрія Первозванного. В іконописі зображається із ключами Небесного царства, папськими регаліями.

         Народився у Віфсаїді у родині єврейського рибалки Йони. Брат познайомив Симона з Ісусом Христом, а той дав нове ім'я Петро. Він супроводжував Ісуса Христа на проповідях у якості учня і соратника, у свою чергу Божий Син відвідав його дім, зцілив близьких. Хоча майбутній апостол Петро тричі зрікався Ісуса Христа, саме йому першому після свого воскресіння явився наяву Господь. Після Вознесіння проповідував слово Боже і творив чудеса: воскрешав мертвих, зцілював хворих, очолив колегію дванадцяти апостолів. Страчений в Римі за правління імператора Нерона. Помер мученицькою смертю на хресті вниз головою.

        Апостол Павло (І ст-63/67) — один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, християнський місіонер, богослов християнства. Ім'я в миру: Савло. Автор "Послання до римлян" (58). 

     Народився приблизно в І ст. у м. Тарсі (Кілікія) у єврейській глибокорелігійній родині. Він успадкував від свого батька римське громадянство, а також латинське ім'я Paulus (Павло). Освіту здобув у школі відомого равина Гамалиїла. Завдяки гарному навчанню добре розумів грецьку мову та євреййські традиції. Існують свідчення, що апостол Павло спочатку збирався стати рабином, однак під час подорожі до Дамаску вирішив перейти до християнства. Займається проповідництвом близько 14 років в Сирії та Кілікії. За життя провів три місіонерські подорожі. У цей час знайомиться з апостолом Петром і відправляється до Антіохії. Ревно пропагує у Палестині, Греції, Малій Азії та Італії. Помер від усікнення голови в Римі під час правління імператора Нерона. На місці його поховання учні залишили пам'ятний знак. Імператор Костянтин на тому знакові побудував церкву Сан Паоло Фуорі ле Мура. 

Тихон Задонский

        Тимофій Савелійович Соколов-Кирилов (1724 - 1783) - єпископ Воронезький, богослов, мецеат, викладач, благодійник, провидець, релігійний просвітитель XVIII ст. Свідченням про чудеса, що відбувалися при його мощах, дали можливість зарахувати його до лику святих РПЦ у 1861 р. Особливо прийнято молитися святителю Тихону про лікування душевних недуг: депресії, алкоголізму, божевілля, біснування.

        Народився у 1724 р. у с. Короцка Новгородської губернії у родині дяка С. Кирилова. Батько незабаром помер, тому Тимофій був змушений працювати змалечку. У 1737 р. був відданий у духовне училище при Новгородському архієрейському будинку. Через три роки вступив до Новгородської семінарії. У 1754 р. залишився викладати грецьку мову, риторику та філософію там же. У 1758 р. отримав постриг з іменем Тихон і призначений префектом семінарії.

        У 1761 р. висвячений на єпископа Ладозького. У 1763 р переведений на Воронезьку кафедру, відновлює семінарії, особисто читав лекції, запрошував найкладищх викладачів, інколи повністю за власний рахунок. У 1767 р. пішов у відставку з призначенням пожиттєвої пенсії 500 рублів. Помер у 1783 р. у Задонську. 

 

Тайлор Эд.

        Едвард Барнетт Тайлор (1832-1917) - англійський етнограф, антрополог, представник еволюційної школи, засновник культурної та соціальної антропології. Розробив анімістичну теорію походження релігії. Дослідник первісної культури. Автор понад 250 статей, найпопулярніші роботи: «Анахуак, або Мексика і мексиканці, давні і сучасні» (1861), «Дослідження в області давньої історії людства» (1865), «Первісна культура» (1871), «Антропологія» (1881). 

        Народився у 1832 р. у лондонському передмісті Кембервілл у сім'ї набожного промисловця Й. Тайлора і Х. Скіпер. Освіту здобув у Квакерській школій в Тотенхемі. У 1855 р. захворів на туберкульоз, тому змушений був шукати більш м'який клімат. У наступному році поїхав на Кубу і познайомився з меценатом Г. Крісті, який пробудив в ньому інтерес до вивчення старовини. Через деякий час повернувся до Великобританії і почав детально вивчати етнографію та антропологію.

        У 1883 р. обійняв посаду хранителя Етнографічного музею при Оксфордському університеті. З наступного року читав лекції у Оксфордському університеті. У 1886 р. став доцентом Абердинського університету. А через десять років став очільником кафедри антропології та професором в Оксфордському університеті. До 1907 р. залишався головою англійської школи еволюціонізму. Помер у 1917 р. в м. Веллінгтоні. 

Святі мученики і сповідники Гурій, Самон і Авів

        Святі мученики Гурій, Самон і Авів (III-IV ст.) - християнські сирійські святі, мученики, сповідники. В іконографії вони зображаються так: Гурій - сивочолий старець з довгою бородою, одягнений в хітон і гіматій; Самон - середнього віку з темними волоссям і з невеликою бородою, одягнений в хітон і гіматій; Авів - молодий безбородий чоловік з кадилом і хрестом в руках.

        Біографічних відомостей зовсім немає. Святі Гурій, Самон і Авів жили приблизно під час правління імператора Діоклетіана та зазнали період гонінь на християнство. Спочатку їх намагалися схопити в м. Едесса, потім змусили принести жертву язичницьким богам. За це їх піддали тортурам: зв'язали один з одним, прив'язали до ніг камінь і залишили висіти кілька годин. Після цього кинули до в'язниці, де вони провели три місяці. Розуміючи напір їх, було вирішено стратити усіх трьох. Тіла Гурія, Самон та Авів після семрті поховали набожні віряни-християни.Найбільш відоме диво, яке приписують святим, пов'язане з навалою гунів на Візантію. У 379-387 рр. під час походу один найманець зупинився в Едессі. Пробувши там ніч вирішив одружитися на доньці хазяйки. Мати була проти одруження, однак під натиском була змушена погодитися. Народивши дитину, гот привів наложницю додому. Через що дружина його почала молитися святим, і вони допомогли спастися їй від нападника чоловіка. 

Свята Трійця

        Свята Трійця — важливе поняття у більшості християнських вчень. Поняття розглядає сутність Бога в трьох особах. Згідно з символом віри це Бог-Отець, Бог-Син і Бог Дух Святий. Усі вони є одним цілим, а також серед цих осіб нема більшої або меншої. Будучи єдиними і неподільними за природою, три постаті Бога відрізняються походженням та взаємними відносинами. Так, Бог-Отець народжує Бога-Сина, а Сам не походить ні від кого, Бог-Син народжується від Бога Отця, а Дух Святий сходить від Отця (православ’я) або від Отця і Сина (католицизм).

        Свята Трійця використовується у більшості християнських течій, однак у деяких є суттєві зміни. Мусульманство та іудаїзм заперечують правомірність вживання поняття Святої Трійці, розглядаючи це як протиріччя єдиності Бога і отже прояв багатобожжя. У Біблії немає безпосереднього викладення вчення про Святу Трійцю, проте є ряд вказівок, що й лягли в основу догмату Святої Трійці. Також є традиція святкувати на п'ятидесятий день після Великодня. Знаковим є сприйняття герба України, тризуба як знака Святої Трійці, що дозволяє інтерпретувати Україну як «Державу під опікою Божества». 

 

Святі Зосима і Саватій

        Святий Зосима Соловецький (XV ст.-1478) - розбудовник Соловецького монастиря, святий Російської Церкви. 

        Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Народився приблизно в XV ст. у с. Толвуя, Новгородщина. Приблизно у 1436 р. прибув на Соловецький острів разом з ченцем Германом. Там ж побудували дерев'яну келію та храм Преображення. Згодом почали прибувати і інші віряни. Так зібралося навколо Зосими 22 брата. Згодом його призначили ігуменом. Не дивлячись на пожежу, Зосима домігся збудування на острові Успенський храм. У 1465 р. Святий Зосима переніс мощі преподобного Саватія з р. Виг у свою обитель. Помер у 1478 р. 

        Святий Саватій (XIV ст.-1435) - преподобний Російської церкви, засновник Соловецького монастиря.

        Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Саватій спочатку був ченцем Кирило-Білозерського монастиря, потім Валаамського монастиря. Згодом він дізнався, що неподалік є самотній острів, і вирішив попливти туди. Спочатку він оселився у каплиці на р. Виг, де зустрів ченця Германа, з яким у 1429 р. приплив на острів. Через деякий час Герман покинув обитель, і Саватій залишився наодинці. Помер приблизно у 1435 р. Поступово після смерті Саватія на острові оселилися інші пустельники і виник монастир, який отримав назву Соловецького. Мощі преподобного Саватія були перенесені в Соловецький монастир в 1465 р. ігуменем Зосимою і покладені в землю за вівтарем Успенського собору.

        Причетність святих до бджіл трактується по-різному. Одна з версій - покровительство над пасічниками свв. Зосими та Саватія було приписане українським народом в силу того, що обидва ченці були родом з України. Більш реальна - відбулось випадково.

Тичина П.

        Павло Григорович Тичина (1891-1967) — український поет, письменник, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1943). Голова ВР УРСР (1953—1959). Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Лауреат Сталінської (1941) та Шевченківської премії (1962). 

        Народився у 1891 р. у с. Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя. Завдяки батьку рано почав читати та писати. Початкову освіту здобув у земській початковій школі. Далі навчався у Чернігівському духовному училищі та Чернігвіській духовній семінарії. У цей час товаришував з Г. Верьовкою, В. Еллан-Блакитним та А. Казкою. У студенстві був активним учасником «Літературних субот» М. Коцюбинського в Чернігові. Вищу освіту продовжив на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада» і журналах «Світло», «Мистецтво» підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.

        У 1920 р. подорожує з Києва до Одеси з мандрівною капелою «Дніпросоюзу» на чолі з К. Стеценком як репортер і диригент. У 1923 р. працює у Харкові у журналі «Червоний шлях», через три роки вступає до ВАПЛІТЕ та «Гарту». Спочатку П. Тичина мав сміливість у віршах пропагувати ідеї вільної України, але згодом арешт брата змусив відректися від попередніх думок та робіт. Наближеність до партійних кіл дозволила зробити блискучу кар’єру. Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм». Помер у 1967 р. в Києві, похований на Байковому кладовищі.

Свята Ксенія

        Ксенія Петербурзька (1719-1803) — православна юродива дворянського походження, що жила в Санкт-Петербурзі. Ім'я в миру: Ксенія Григорівна Петрова. Канонізована до лику святих у 1988 р. на Помісному соборі Російської православної церкви. В іконографічній традиції зображається у спідниці з хусткою на плечах і на голові, спираючись лівою рукою на костур.

        Документальні відомості про її життя відсутні. Народилася приблизно у 1719 р. у Санкт-Петербурзі. Батько Григорій, про мати нічого невідомо. У віці 18 років вийшла заміж за придворного співака та полковника А. Петрова. Після раптової смерті чоловіка 26-річна обрала шлях юродства. Ксенія пожертвувала будинок чоловіка одній зі своїх знайомих, носила лише одяг чоловіка (червона кофта, зелена спідниця та рвані черевики). Відгукувалась лише на його ім'я, стверджуючи, що чоловік її досі живий.

        Милостиню не приймала, час від часу бродила по вулицям Петербурга. Мала пророчі здібності, віщуючи майбутню смерть Єлизавети Петрівни та Іоанна Антоновича. До того ж допомагала будувати храми, слухала прохання різних людей і допомагала чим могла. Так вона провела 45 років у юродстві. Померла приблизно у 1803 р. у Санкт-Петербурзі. Похована на Смоленському кладовищі. 

 

Святий Варавва

        Варавва — біблійний персонаж, злочинець, звільнений Понтієм Пілатом з нагоди святкування юдейським народом свята Пасхи. Ім'я Варавви в грецьких текстах зустрічається як бар-Аббас (від арамейського "син батька"). Історія про Варавву зіграла значну роль в історичному антисемітизмі. Використовувалась для того, аби покласти провину за розп’яття Ісуса на євреїв, і тим самим виправдати антисемітизм.

        Біографічних відомостей зовсім немає, лише уривки з апокрифйічних праць. Роки життя теж невідомі. Припускають, що ім'я та прізвище було Ісус Варавва, однак аби не було плутанини залишили лише прізвище. Євангеліє не говорить прямо кого та за що він убив та якого характеру смуту він сіяв. Розглядається Варавва загалом як бунтар проти Римського правління. Не розуміючи і не знаючи усіх деталей, вчені пишуть, що він був схоплений римською окупаційною владою і засуджений до смерті. Згодом Варавву взяли під варту, призначили дату страти на день Песаху (або ж по-іншому Пасха). Це свято зобов'язує відмінити будь-які тортури чи смерть у цей день. Залишається питання, чи дійсно відпустили Варавву через свято, або ж це милість префекта Пілата? Подальше життя його не відображена в Євангеліях.

Серафим Саровський

        Прохір Мошнин (1754-1833) - ієромонах Саровського монастиря, засновник і покровитель Дівєєвській жіночої обителі. Ім'я надане церквою Серафім Саровський. Звертаються до нього при негараздах, проблемах, хворобах, приймаючи складні рішення та здійснюючи непростий моральний вибір.

        Народився у 1754 р. у Курську у сім'ї православного купця Ісидора та Агафії. У дитинстві впав з дзвіниці, але дивом залишився живий. Мати миттєво побігла вниз, торкнувшись малюка, побачила, що він лишився цілим та неушкодженим. Підлітком отримав зцілення від хворі під час споглядання Курської ікони Божої Матері «Знамення». Мати підтримувала сина у релігійному виборі, подарувала йому великий мідний хрест, який він носив до кінця життя. В юності паломником прибув до Києва поклонитися святим. Стариця Досифея, надавши настанови юнаку, спрямувала його до «Саровської пустині», тобто до Тамбовської губернії.

        У 1778 р. Прохір почав там служити під патронажем ченця Пахомія. У 1786 р. пострижений у ченці, а вже у 1793 р. в ієромонахи. Після смерті наставника залишив монастир і жив один на березі р. Саровка. Навіть коли на нього напали розбійники, Прохір не супротивився їм і не захищав себе, повністю віддавшись аскетизму. Їм лише яглицю, три роки не розмовляв взагалі. У 1810 р. повернувся до обителі. Праведник розмовляв із грішниками й страждальцями, зціляв хвороби, вказував вірний життєвий шлях, напучував та сприяв каяттю. Крихітну келію відвідували і прості миряни, і знатні люди (серед них був навіть цар Олександр I). Помер у 1833 р. у своїй келії. 

 

Святий Євменій

        Святий Євмен (або Євменій) (VII ст.-668) - єпископ Гортинський, святий. Противник монофелітської єресі. За прижиттєві та посмертні чудеса він іменується чудотворцем. У іконописної традиції зображується як сивий старець грецького типу, худий, з великою бородою, роздвоєними пасмами. 

         Біографічних відомостей відомо вкрай мало. Євменій відмовився від свого багатства ще в молодості і був обраний єпископом Гортинським на о. Крит. Приписуються такі чудеса:  вигнання демонів, зцілення хворих та наведення дощу під час посухи. Цікавим є випадок, коли отруйна змія була надіслана імператором Константом ІІ, який був поборником монофезітства. Євменій зміг перемогти її, але імператор все одно вислав його з Риму. Подальше життя провів у засланні у Лазику. Помер у 668 р. у Фіваїді, Єгипет.

Святий Уар

        Святий Уар Єгипетський (ІІІ ст.-307) - ранньохристиянський святий, мученик, військовий. До його заступництва звертаються, просячи полегшення долі душ родичів і ближніх, померлих в невірі, що не прийняли християнство. Крім цього святому Уару моляться за здоров'я немовлят і малолітніх дітей, а також про померлих в утробі матері, або під час пологів.

        Уар служив в армії в Єгипті під час гонінь на християн. Він таємно допомагав ув'язненим християнам: приносив їжу вночі, лікував рани, підтримував словом. Свою віру нікому не розголошував до моменту, коли один з семи Святих подвижників помер у в'язниці. Уар вирішив заступитися за нього на суді, і суддя призначив найжорстокіше покарання. Його били палицями, підвісивши на дереві, дерли шкіру зі спини і так розірвали його утробу, що нутрощі випали з неї.

        Тільки через кілька годин мук Святий Уар помер, а кілька його сподвижників стратили разом з ним. Споглядавши за стратой вдова Клеопатра вирішила захоронити тіло гідно мученика. Щодня ходила вона до гробниці, ставила свічки, здійснювала кадіння, а по її прикладу і інші християни стали вдаватися до молитов святого Уара і отримували при гробі його зцілення. На місці поховання було згодом створено храм. 

 

Свята Анна

        Свята Анна (67 р. до н.е.-12 р. н.е.) — мати Діви Марії. У Біблії не згадується. Одна з найбільш шанованих святих у християнстві. Покровителька вагітних, матерів, бабусь, рудокопів. В іконографії зображується із донькою Марією, або ж разом з онуком Ісусом. Відома з XIII ст. завдяки популярній «Золотій Легенді».

        Народилася у 67 р. до н.е. у Віфлеємі. Достовірних відомостей про життя немає. Відомо, що вона була донькою священика Матфана з архиєрейського роду Аарона. Вийшла заміж за побожного Йоакима, з яким жила у Назареті. Довгий час подружжя не могло мати дітей, аж допоки не зійшло видіння і Ання змогла завагітніти і народити Діву Марію у 15 р. до н.е. Легенда розповідає, що коли дівчинці виповнилося шість місяців, Анна поставила її на землю, щоб подивитися, чи може та стояти.

        Марія зробила сім кроків і повернулася в руки матері. Тому Анна вирішила, що дочка не буде ходити по землі, поки її не введуть в храм Господній. Марія була введена в Храм у віці трьох років. Померла Свята Анна у віці 79 років у Єрусалимі. У західній традиції зустрічаються згадки того, що Анна після смерті Йоакима двічі встигла вийти заміж і народити дітей, а також приєдналася до Святого сімейства в Єгипті після його втечі і займалася вихованням онука. Її мощі зберігалися у Софійському соборі до 1333 року, звідки були вивезені до Франції.

Святий Миколай Чудотворець

        Святий Миколай Чудотворець (270-343) - християнський священник грецького походження в Римській імперії, єпископ Мирський Константинопольської Церкви. Один із найшанованіших святих у християн. Покровитель дітей та моряків. 

        Народився у 270 р. у Патарі Римської імперії. Батьки Феофан і Нонна були набожними християнами. Похрестили Миколая ще змалечку. Будучи юним молодиком здійснив паломництво до Єгипту та Святої Землі. Потім повернувся до Миру, де його висвятили у єпископи. По смерті батьків залишається великий спадок, який Миколай дарує нужденним. Приписують руйнування язичницьких храмів, наприклад, храму Артеміди.

        Також є дані про участь Миколая у Першому Вселенському Соборі у 325 р. в Нікеї. Серед підписів «символу віри» його ім'я не значиться, однак список збережено не повністю, тому є припущення про втрачений лист з його підписом. Зазнав гонінь за правління імператора Діоклетіана, був ув'язнений деякий час. Звільнений у часи імператора Костянтина. Помер приблизно у 342 р. За переказами здійснив багато чудес за життя. Перші згадки про вшанування датуються VI ст., коли імператор Юстиніан I збудував на честь святого церкву в Константинополі. Доказів про життя святого Миколи збереглося мало. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критійського (VII ст.) та монаха Івана з Константинополя (V ст.).

Скворцов И. В.

        Іван Васильович Скворцов (1855-1917) - статський радник, історик, публіцист. Псевдоніми: І. Старов та Solo. Начальник Петроградських і царскосельских жіночих гімназій. Редактор-видавець журналів «Літературний огляд», «Вісник Школи», «Церковно-громадський вісник», "Сучасні Відомості" та ін. Нагороди: орден Святої Анни ІІ ступеня (1896), орден Святого Володимира ІІІ ступеня (1908), орден Святого Станіслава І ступеня (1910), медаль «На пам'ять царювання імператора Олександра III», медаль «На пам'ять 300-річчя царювання дому Романових».

        Народився у 1855 р. в с. Опарино Володимирської губернії у сім'ї священика. Освіту здобув у Володимирській духовній семінарії (1875) та Московській духовній академії (1879). Після закінчення отримав ступінь кандидата по церковному історичному відділенню. У тому ж році Скворцов мав викладати в Пермській духовній семінарії, однак відмовився і мав сплатити навчання. Писати перші статті почав ще у студентські роки. 

        У 1880 р. Іван Васильович вступив на службу в навчальний комітет при Святійшому Синоді. У 1882 р. зарахований викладачем педагогіки та історії в Ливарну і Різдвяну жіночу гімназію. У наступному році перейшов у відомство установ Імператриці Марії Федорівни, де був учителем в Олександрівській і Коломенської жіночих гімназіях. У 1883-1892 рр. Скворцов був редактором газети «Щотижневе Огляд» та «День». У 1891 р. призначений інспектором Різдвяної жіночої гімназії. У 1896-1904 рр. редактор газет «Відлуння» та «Слово». Помер після 1917 р. за невідомих обставин.

Сльозка М.

        Михайло Сльозка (?-1667) — білоруський майстер-друкар, видавець, палітурник, літературний діяч. Член Львівського Успенського Братства (1633). Автор понад 50 книг релігійного значення, наприклад, трактат М.Корони "Вступ в розуміння логічних і філософських термінів" (1649), книги І.Ґалятовського "Ключ розуміння" (1643-1665), панегірик Т. Прокоповича "Небо новоє" (1665) та ін.

       Взагалі біографічні відомості про М. Сльозку відомі частково. Народився в Новогрудці, або за деякими даними у Вільнюсі. Його батьком був православний священник. Через пожежу у 1616 р. та втрату сімейного майна змушений був розпочати доросле життя рано. Припускають, що він працював у одній з друкарень Вільнюса, а згодом і в друкарні Києво-Печерській Лаврі. У 1633-1637 та 1643-1651 рр. керував Львівською братською друкарнею. Тут Сльозка випустив Канони Богородиці (1634), Псалтир (1634), Євангеліє (1636), Служебник (1637). Помер у 1667 р. у м. Львів. Учасник його виступів за національно-релігійну рівноправність українських міщан. Після смерті його друкарню викупило Львівське братство.

Свєнціцький І. С.

        Іларіон Семенович Свєнціцький (1876-1956) - філолог, літературознавець, історик мистецтва, музейник, професор. Директор Національного музею у Львові (1905-1952), член НТШ (1924), член АН УРСР (1945). Автор: "Материалы по истории возрождения Карпатской Руси" (1905-1909), "Каталог книг церковно-славянской печати" (1908), "Основи науки про мову українську" (1917), "Винниченко, спроба літературної характеристики" (1920), "Нариси з історії української мови" (1920), "Шевченко в світлі критики й дійсності" (1922), "Початки книгопечатання на землях України" (1924), "Ікони Галицької України XV—XVI віків" (1929), "Місце Івана Франка в історії української фільольогії" (1933), "Мова Галицько-Волинського літопису" (1949) та ін.

        Народився в м. Буськ на Львівщині в сім’ї народного вчителя С. Свєнціцького та І. Кучинської. У 1887–1895 рр. навчався у Львівській класичній гімназії. Вищу освіту здобув на математичному факультеті Львівського університету (1899), а потім у Петербурзькому та Віденському університетах. У 1898 р. працював підручним писарем у професора Шараневича в Ставропігійному музеї. Наступні два роки відслужив в австрійській армії. У 1902 р. захистив докторську дисертацію зі слов’янської філології. Довгий час працює в бібліотеці Народного дому. У 1913 р. стає приват-доцентом Львівського університету.

        У 1915 р. заарештовують, проте через три роки повертається до Львова. У 1921-1925 рр. знову обіймає посаду викладача у Таємному українському університеті у Львові. Згодом стає старшим науковим співробітником Львівського філіалу Відділу мовознавства АН УРСР. Під час Другої світової війни був професором на кафедрі слов’янської філології в ЛДУ. У 1950 р. більшу частину часу присвячує АН УРСР, аніж університету. Одночасно обіймав посаду директора Національного Музею. Помер у 1956 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. 

Святий Микита Бесогон

        Святий Микита Бесогон - ранньохристиянський святий, що піддався тортурам і прийняв смерть за Христа в Константинополі. Стверджують, що він вірогідно є сином імператора Максиміана. Широко відомий в християнській іконографії в мотиві побиття їм біса-диявола, спокушає його прийняти язичництво. Часто плутають з Микитою Готфським. 

        Біографічних відомостей вкрай мало відомо, навіть роки життя ніде не зазначені. Мученика Микиту в народі називають «Бесогон». У народному уявленні східних слов'ян образ святого зливається з народними легендами про Микиту Кожум'яку - богатиря, який здолав злого дракона. Існує легенда про спробу навернення батька Микити до християнства, яка закінчилась проведенням 3 років у в'язниці, при цьому Микита встиг понівечити 12 язичницьких ілолів. Потім цар згадав про нього і наказав привести.

        Микита привів із собою біса і кинув того ниць перед царем, показавши, хто ним керує. Однак цар був невблаганний і знову наказав мученицьки стратити свого сина, але знову сталося диво, і кари не вдалися. Також Микита, за допомогою знову з'явився архангела Михайла, показав чудо воскресіння двох людей, похованих в кам'яному стовпі. Але цар знову не повірив йому. Тоді проти царя повстали всі люди з царицею, і Микита в цей день хрестив 18 400 осіб. Відомі також стародавні храми на честь святого Микити. У Переславлі-Заліському імовірно вже в XII ст. існував Никитський монастир. Також був побудований храм в теслярських кінці Новгорода, вперше згадується в літописі в 1368 р. 

Степовий Ю.

        Федір Юрійович Пестушко (1908-1987) - громадський діяч, письменник, професор, брат Костя Пестушка (отамана Степового-Блакитного). Псевдонім: Юрко Степовий. Член ОУН. Автор праць: «В херсонських степах» (1947), «Зв'язкова Віра» (1948) та «Сміх скрізь сльози» (1955).

        Народився у 1908 р. в с. Ганнівка на Катеринославщині. Шкільну освіту здобув у П'ятихатській середній школі. Вищу освіту - у Київському університеті, де отримав звання професора. Учасник радянсько-фінській війни (1940). Після Другої світової війни перебував в еміграції, редагував українську католицьку газету «Нова зоря» та часопис «Українське життя». Вважався бездоганним знавцем української мови. Помер у Нью-Джерсі (США) в 1987 р. 

Святий Харлампій

        Харлампій (89-202) - раннього-християнський святий, єпископ та мученик з Греції. В іконографії зустрічається досить рідко. 

        Народився приблизно у 89 р. Біографічних відомостей майже невідомо. Святий Харлампій був єпископом Магнісії (Фессалоніки, Греція). Допомагав бідним та немощним досить довгий час. Не дивлячись на прохання молитися все-таки язичницьким богам, відмовився це робити. Таким чином Харлампій накликав на себе гнів правителів міста. Підданий страшним мукам за наказом нечестивого місцевого правителя Лукіана, Харалампій протягом всього часу тортур лише дякував своїм катів: «Дякую вам, браття, ви оновили дух мій!». 

        Про непокору святого Харлампія дізнався сам імператор Септимій Север, який особисто брав участь в нових катування святого, які вона переносила зі спокійним достоїнством. Зрозумівши, що тортурами нічого не домогтися, імператор засудив єпископа на смертну кару. У 202 р. в Антиохії було піддано смертельній карі. Мощі святого нині зберігаються в одному з монастирів Греції, а зображують Харалампія старцем в богослужбовому вбранні, як правило, з Євангелієм або сувоєм в руці.

Святий Георгій

        Святий Юрій або Георгій (256—303) — римський воїн, християнський святий, мученик. Покровитель родючої землі, захисник землі від нападників. На його честь названий один із найбільших Соборів у Львові. 

     Народився майбутній святий Юрій (Георгій) в Каппадокії у родині римського офіцера Гіротонія та християнки Поліхронії. Військову кар'єру розпочав у війську імператора Діоклетіана. Його прийняли до варти імператора зі званням коміту – одного із старших воєначальників.  Одним із найбільш відомих чудес Георгія Побідонросця вважають «Чудо зі змієм», яке часто можна побачити на іконах святого. Подія сталася, коли він проїжджав верхи по місту, яке тримав у страху лютий дракон.

        Мешканці міста були змушені віддавати на поталу змієві молодих юнаків та дівчат. Відважний воїн став зі змієм на диби і переміг його. Після чудесного визволення мешканці міста прийняли християнство, а святий отримав епітат «Змієборець». Останніми роками правління Діоклетіан особливо посилив гоніння на християн. Георгій виршів не ховатись від гонінь, розпродав своє майно відпустив рабів на волю і з'явився в Сенат. Спочатку імператор вмовляв відмовитися від своїх слів та дати жертвоприношенням язичницьким богам, однак Георгій відмовився це робити, через що був піданний тортурам. Помер у 303 р. 

       

Свята цариця Олена

        Флавія Юлія Олена Августа (250-330) - мати римського імператора Костянтина I, християнська свята. Засновниця храмів: Храм Гробу Господнього, базиліиа Різдва Христового та церкви над місцем Вознесіння Христа. 

        Народилася Свята Олена приблизно у 250 р. в маленькому с. Дрепан у Віфінії. У дитинстві вона допомагала батькові на кінній станції, наливаючи подорожнім вино. Саме там вона познайомилась з майбутнім чоловіком Констанцієм І Хлором. І вже у 272 році народила сина майбутнього імператора Костянтина Великого. Більшість свого часу вона провела біля сина. До християнства звернулась, коли їй було близько 60 років. Скоріш за все під впливом сина. Перші монети із збереження Олени, де вона титулується Nobilissima Femina (букв. "Найшляхетніша жінка"), були викарбовані у 318-319 рр. в Фессалоніках. У цей час вона проживала при дворі у Римі або Трірі. У одному з приміщень її палацу була влаштована християнська церква - Оленінська базиліка.

У 326 р. Олена зробила паломницьку подорож до Єрусалиму. Однак вона не просто вирішила на власні очі побачити святі місця, а й розпочала розкопки на їх місці. У пошуках реліквій Страстей Христових Олена зробила розкопки на Голгофі. Там вона знайшла печеру, де був похований Ісус Христос, Животворящий Хрест і чотири цвяхи. У цій нелегкій справі їй допомагали єрусалимський єпископ Макарій та місцевий житель Юда Киріак. Під час подорожі цариця Олена займалась благочинністю, а саме одним надавала гршову допомогу, інших звільняла від кайданів. Померла приблизно у 330 р. Місце смерті нині невідомо. 

Антоній та Феодосій Печерські

        Антоній Печерський (982-1073) - церковний діяч, християнський святий, віщун. Ім'я у миру Антип. Народився у 982 р. у м. Любеч. З дитинства хотів стати ченцем, однак на Русі не було такої можливості на той момент, тому відправився до Візантії. На горі Афон правив чернече життя з наставником Філофеєм. У 1027 р. повернувся до Русі. Зблизився з митрополитом Іларіоном, і оселяється в одній з його печер. Особливо історики відзначають наближення Антонія до князя Ярослава Мудрого та його сина Ізяслава. У 1061 р. до нього доєднався жити ченець Феодосій. Разом з учнями заклав основи Успенського Собору Києво-Печерської Лаври. Антоній дожив до глибокої старості й пішов із життя у 1073 р.

        Феодосій Печерський (1009-1074) - християнський святий, основоположник чернецтва у Київській Русі, аскет. Автор близько 11 творів: два послання до Ізяслава Ярославича, вісім "Слів" і "Повчань" ченцям та молитва "За всіх християн". Народився у 1036 р. у м. Василів у боярській сім'ї. Батько був змушений переїхати до Курська у зв'язку з призначенням на посаду тіуна. Там пройшло дитинство Феодосія. Після смерті батька повністю присвятив себе релігії. Не дивлячись на заборону матері, втік до Києва разом з купцями. У 1058 р. прийшов до Печерського монастиря і прийняв чернечий постриг. У 1062 р. став ігуменом (за сприяння Антонія) Печерського монастиря. Феодосій допамагав шукати кошти на зведення Успенського Собору Києво-Печерської Лаври. У 1108 р. канонізований. 

Архангел Михаїл

        Архангел Михаїл - святий у юдаїзмі, християнстві та ісламі. Михайло отримав спеціальне звання - Архистратиг. Ця почесна посада означає абсолютну відповідальність над небесним військом, що складалося з ангелів. Свято призначене йому відзначають 21 листопада. 

        Історики припускають, що вперше про архангела Михаїла люди дізналися ще в VIII ст. до нашої ери. Однак біографічних відомостей про нього майже невідомо, лише окремі сегменти біографії. Насамперед, батьківщина Архангела Михаїла Персія. Говорять, що він був шанованою людиною не тільки в Персії, а й для жителів р. Тигр та Євфрат. Михаїл жив на одній з трьох гірських вершин, на якій жив скандинавський бог Один. Саме тому Архангел був покровителем німецьких військ, скандинавів.

        Для християн Михайло - це захисник, який стоїть на сторожі воріт, що ведуть на добру сторону - в рай. В ісламі Архангел займає пост божого посланника. Він має своє священне військо, яке допомагає боротися зі силами зла. Як адвокат на Страшному суді, він, за повір'ями мусульман, захищає грішників. Також вчені припускають, що Михаїл можливо був римським легіонером, оскільки усюди зображений з обладунками, короною, червоним плащем, мечем, щитом і має довле волосся, що символізувало владу. В іконографії йому присвячені такі сюжети: «Чудо Архистратига Михаїла в Хонах», «Явище Архангела Михайла Ісуса Навина» і «Собор Архістратига Михаїла».

Березовский В. А.

        Володимир Антонович Березовський (1852-1917) - російський військовий видавець і книготорговець, автор книг з військової тематики. Нагороди: орден Святого Станіслава ІІІ ступеня, орден Святої Анни ІІІ ступеня, оржен Святого Станіслава ІІ ступеня. Видавець «Енциклопедії військових і морських наук» у восьми томах під редакцією Г. А. Леєра (1883-1897). Випустив близько 3 тисяч видань. 

        Народився у 1852 р. у Владимирській губернії. Освіту отримав у Другому Московському кадетському корпусі. У 1871 р. закінчив курс у Третьому Олександрівському училищі, отримавши звання офіцера.  Після цього вступив на службу до Лейб-гвардії Павловського полку. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Після закінчення війни служив старшим ад'ютантом штабу Гвардійського корпусу.

        Не дивлячись на військові заслуги, В. Березовський прославився більше видавничою діяльністю. Розуміючи усю важливість військового навчання, вирішив у 1879 р. створити власну книговидавничу справу. У 1886 р. Березовський в чині капітана пішов у відставку, цілком віддавшись військово-книжковій справі. У нього публікувалися: Драгомиров, Куропаткін, Редігер, Масловський, Пузиревський, Сухомлинов та ін. У 1888 р. з'явився «Листок контори та складу В. А. Березовського», який потім переріс згодом у щотижневий ілюстрований військовий журнал «Розвідник». Одночасно він видавав ще військово-бібліографічний журнал «Вістовий» і щотижневий журнал для нижніх чинів «Вітязь». Помер у 1917 р., похований в Петрограді на кладовищі Новодівичого монастиря.

Барвінський О. Г.

        Олександр Григорович Барвінський (1847-1926) - історик, громадсько-політичний діяч, педагог, професор, журналіст. Псевдоніми: Подолянин, Австрієць, Verax та ін. Голова НТШ (1892–1897), очільник Українського педагогічного товариства (1891-1896) та заступник голови "Просвіти".

        Народився у с. Шляхтинці Тернопільської обл. у сім'ї священника. Освіту шкільну здобув у Тернопільській гімназії, а вищу - на філософському факультеті Львівського університету (1868). Під час навчання в університеті студіював такі предмети: історію, українську та польську філологію, філософію, педагогіку, чеську, сербську та російські мови. У студентські роки брав участь в українському громадському житті, був головою «Громади» та співзасовником часопису «Правда» (1867). Товаришував з В. Антоновичем, О. Кониським, К. Климковичем, В. Навроцьким, О. Огоновським, В. Шашкевичем.

        У 1868 р. вчителював у Бережанах, згодом продовжив працювати в школі у Тернополі. У той же час разом з братом розробляв програми народників на Галичині, був одним з засновників газети "Діло" та "Руської історичної бібліотеки" (1886). У 1891–1907 рр. – депутат Державної Ради у Відні. Одночасно був прихильником "нової ери", виступав проти русифікації. У 1896 р. очолив Католицький русько-народний союз, який у 1911 р. трансформувався у Християнсько-суспільну партію. Під час української революції працював у Державному секретаріаті ЗУНР секретарем освіти та віросповідань. До того ж брав участь у редагуванні видань: «Учитель» (1889), «Дзвінок» (1890) та ін. Помер у 1926 р. у м. Львів.

Авенариус В. П.

        Василь Петрович Авенаріус (1839-1923) - російський письменник, перекладач, автор творів для дітей та юнацтва. Автор: повісті «Сучасна ідилія» (1865), книги «Що кімната говорить» (1879), казок «Про мурашку-богатиря», «Книга про київських богатирів» (1875) та ін. Лауреат премій педагогічного Фребелевского суспільства (1878-1879).

        Народився  у 1839 р. у Царському Селі в родині лютеранського пастора П. Авенаріуса і дочки лютеранського пастора Г. Гамельман. Закінчив Санкт-Петербурзьку п'яту гімназію (1857) і фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук (1861). У наступному році стажувався в Магдебурзі, де вивчав новітні методи цукроваріння. У 1862-1880 рр. працював у господарському департаменті Міністерства внутрішніх справ. У цей період почав публікувати повісті з життя письменників, наприклад, «Отрочні роки Пушкіна» (1885), «Гоголь-студент» (1898), «Дитячі роки Моцарта» (1901), «Шкільні роки Пирогова» (1908) та ін. 

        У 1880-1882 рр. був чиновником особливих доручень V класу при міністрі народної освіти, а у 1882-1899 рр. - старшим чиновником канцелярії Відомства установ імператриці Марії. У 1899-1908 рр. виконував обов'язки голови навчального комітету цього відомства. Урядова кар'єра дозволила Авенаріусу займатися писемницькою діяльністю. У 1915 р. в Петрограді було урочисто відзначено п'ятидесятиріччя літературної діяльності В. П. Авенаріуса. Він планував опублікувати повне зібрання його творів, однак буермні події початку ХХ ст. завадили йому це зробити. Помер у 1923 р. від старості у Петрограді. 

Цегельський Л. М.

        Лонгин Михайлович Цегельський (1875-1950) - український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець, доктор міжнародного права. Член «Академічної громади» (1898), ГУР, СВУ, Бойової управи УСС. Керівник партії УНДП. Автор праць: "Русь-Україна і Московщина" (1901), "Звідки взяли ся і що значать назви "Русь" і "Україна"?" (1917), "Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності" (1937) та ін. 

       Народився в м. Кам’янка-Струмилова у сім’ї відомого галицького греко-католицького священика М. Цегельського. Шкільну освіту здобув у Академічній гімназії Львова. Вищу освіту - на юридичному факультеті Львівського університету. У студентські роки був ініціатором студентських виступів та селянських страйків на Галичині (1901-1902). Після заверщшення навчання працював адвокатом, але згодом змінив своє життя задля присвячення журналістській кар’єрі та політичній діяльності. Підтримував зв’язок з М. Міхновським, видашив його брошуру "Самостійна Україна" (1900). Редактор часописів: "Молода Україна" (1900-1902), "Діло" (1907-1908), "Свобода", "Українське слово" (1915-1918), "Літературно-науковий вістник". 

        Під кінець Першої світової війни обраний до ради ЗУНР, згодом очолив секретаріат внутрішніх справ ЗУНР. Поставив свій підпис разом із Д. Левицьким у 1918 р. у договорі про об’єднання з УНР у єдину державу. З наступного року обіймав посаду міністра зовнішніх справ УНР. Згодом був змушений емігрувати до США. Продовжив там свою політичну та видавничу справу. Насамперед, був редактором газети "Америка" (1943). Помер у 1950 р. у Філадельфії на своєму робочому кабінеті. Похований на цвинтарі Факс-Чейз.

Исаков С. К.

        Сергій Костянтинович Ісаков (1875- 1953) - професор, мистецтвознавець, художник, скульптор. Автор праць: "Скульптура з паперу" (1909), "Вічне в мистецтві" (1910-1911),  "Імператорська Санкт-Петербурзька академія мистецтв" (1914), "1905 рік у сатирі і карикатурі" (1928) та ін.

        Народився у 1875 р. в м. Вязники, Владимирської губернії (Російська імперія). Освіту здобув на природничо-історичному відділенні фізико-математичного факультету Московського університету (1898) та художніх студіях Парижа і Неаполя. Починаючи з 1909 р. учасник художніх та скульптурних виставок. У 1945-1953 рр. працював професором на історичному факультеті, викладаючи спецкурс Історія російського мистецтва.

        Фахівець в області історії російського мистецтва ХVIII-XIX ст., перш за все, творчості Ф. Шубіна, М. Козловського, В. Демут-Малиновського. Співпрацював з журналами «Вісник знання», «Вечірня червона», «Життя мистецтва», «Серед колекціонерів», «Червона нива», «Ленінградська правда». Був членом ВКП(б) з 1925 р. Значний внесок Ісаков зробив у розвиток музейної справи СРСР, організацію викладання історії мистецтва у вишах. Помер у Ленінграді у 1953 р.

Михайловский В.

        Протоієрей Василь Михайлівський (1834-1910) - пастир, письменник, публіцист, автор підручників, поет, богослов, проповідник, педагог і громадський діяч. Автор кількох підручників Закону Божого. Член Імператорського православного палестинського товариства. Автор: «Англіканська церква і її ставлення до Православ'я», «Святий апостол Павло», «Про римсько-католицької церкви», «Нарис історії християнської церкви», «Нинішні несториане, їх вчення і богослужіння».

        Народився у 1834 р. у Тверській губернії. Освіту здобув у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії. Після закінчення навчання викладав грецьку, латинську і німецьку мови в Казанській духовній академії. Згодом став протоієреєм і настоятелем Вознесенської церкви. Михайлівський був членом військово-навчального комітету, а також Єпархіальної училищної Ради. До того ж виконував обов'язки законоучителя Павлівського військового училища. Михайлівський писав часто вірші, які згодом були опубліковані у семи випусках «Духовних віршів». Активно боровся з пияцтвом, насамперед, займав пост голови Санкт-Петербурзького товариства тверезості. Помер у 1910 р. і був похований на Богословському кладовищі Санкт-Петербурга.

Митрофан Воронежский

        Святий Митрофан Воронезький (1623 - 1703) - єпископ Воронезький і Єлецький. Ім'я в миру - Макарій. 

        Народився у 1623 р. в с. Антилохово Ковровського повіту Володимирській губернії в благочестивій родині ієрея Василя і Марії. До 40 років вів звичайне мирське життя в с. Сидорівська, неподалік Шуї. У 1663 р. овдовів, а потім прийняв чернечий постриг. Через два роки був обраний ігуменом, а у 1666 р. - митрополитом Космина монастиря, де Св. Митрофан спорудив новий храм. У 1675 р. Св. Митрофан став настоятелем Унженського Свято-Троїцького монастиря, котрим опікувався царський дім Романових. Під його керівництвом був побудований новий храм і освячений у 1680 р. 

        На Соборі 1681-1682 рр. було засновано нову кафедру Воронезьку, яку і очолив Св. Митрофан. Невеликий проміжок часу жив у Москві, де застав похорони царя Федора Олексійовича та його синів. Прибувши назад до Воронежу, став опікуватися релігійним життям цього краю. Насамперед, опікувався освітою, будував нові монастирі та храми. Деякі свідчення говорять про те, що імператор Петро І проявляв особливу любов до єпископа Митрофана Воронезького, не дивлячись на те, що спочатку імператор хотів повернути до вжитку грецьких богів і богинь. У 1700 р. титул архіпастиря був змінений на "Воронезький і Єлецький" в зв'язку з утворенням самостійної Азовської єпархії. У 1702 р. тяжко захворів. Помер у 1703 р., похований у Благовіщенському кафедральному соборі. 

Зомбарт В.

        Вернер Зомбарт (1863-1941) - німецький соціолог, економіст, філософ, редактор. Наукові зацікавлення: капіталізм. Член Асоціації соціальної політики (1888). Автор: «Соціалізм і соціальний рух в XIX ст.» (1896), «Сучасний капіталізм» (1902- 1926), «Євреї та сучасний капіталізм» (1911), «Буржуа, або Квінтесенція капіталізму» (1913), «Майбутнє капіталізму» (1932), «Ноо-соціологія» (1956) та ін. 

        Народився в 1863 р. у Ермслебене в сім'ї землевласника і промисловця. Здобув освіту з юриспруденції, економіки та історії в університетах Пізи, Риму та Берліна. У 1888 р. написав дисертацію під керівництвом Г. Шмоллера і А. Вагнера на отримання ступеня доктора у Берлінському університеті. Після цього працював у бременській торговій палаті. У 1903 р. Зомбарт обійняв посаду помічника редактора Архіву соціальних наук та соціального забезпечення. Згодом Зомбарт перейшов до Берлінської вищої торгової школи. У 1917 р. став професором Берлінського університету і пропрацював тут до 1940 р. включно. Зомбарт пройшов шлях від марксиста до прихильника нацизму та антисемітизму в 1930-х рр. 

        Хоч Зомбарт у ранні роки займався тематикою ролі євреїв в історії, але нацисти дозволили йому без проблем звільнитися зі служби, а у 1937 р. перевидати навіть деякі твори. Роботи Зомбарта вплинули на сучасні немарксистські економічні і соціологічні вчення. Ідеї ​​Зомбарта про державне втручання в процес регулювання економіки з метою пожвавлення попиту, про роль кредиту були розвинені Дж. Кейнсом. Помер у 1941 р. у Берліні.

Зайончковский А. М.

        Андрій Медардович Зайончковський (1862-1926) - російський і радянський воєначальник, військовий історик.

        Народився в м. Орел у 1862 р. Освіту здобув у Орловському кадетському корпусі. У 1882 р. закінчив Миколаївське інженерне училище. Кар'єру військового розпочав зі звання поручика у 1885 р. У 1888 р. закінчив Миколаївську академію Генерального штабу, потім став старшим ад'ютантом 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, а вже з 1890 р. - капітаном. Післяі цього Зайончковський отримував все вище і вище посади, дослужившись до початку російсько-японської війни до комнадира піхотного Виборзького полку. Одночасно перебував при князі Михайлі Михайловичі. За бойову звитягу нагороджений золотою зброєю (1906). 

        На початку Першої світової війни командував 37-ю піхотною дивізією, а під кінець -  генерал інфантерії. Після лютневої революції переведений в резерв чинів при штабі Петроградського військового округу, і згодом звільнений на пенсію. Хоча пілся цього все одно продовжив працювати у військовій сфері. Спочатку діловодом в РСЧА, а потім у 1922-1926 рр. професором Військової академії ім. М. В. Фрунзе. Помер у 1926 р. в Москві, похований на Новодівичому кладовищі.

Захарко І.

        Іван Захарко (1851-1919) - український актор, режисер, актор, видавець. Автор: віршів «Лік» (1900), «Зуби», «Шевський майстер», «Бабин наказ», «У тата вдався» (1901), «Пояснив» (1904); оповідань «Сильвестер», «Дві перші могили» (1900); бувальщин «Акторський великдень», «Спомини з провінціальної сцени» (1905), «Як ми урятували оберок? (Спомини з провінціального театру)» (1906). Написав окремо спогади про своє театральне життя.

        Народився у 1851 р. у Львові. Там же здобув освіту поліграфіста і працював майстром у львівських друкарнях. Згодом вирішив стати професійним актором та режисером. Як актор дебютував у мандрівній українсько-польській трупі О. Бачинського, потім продовжив діяльність у польському театрі у Кракові. У 1900 р. став засновником драматичного гуртка українських ремісників «Зоря». А через п'ять років очолив гурток «Руський селянський театр» у Чернівцях. На основі цього гуртка у 1907 р. виник перший український професійний театр на Буковині, де Захарко обіймав посаду директора. Самей цей театр мав колосальний успіх, тут ставили такі п'єси, як «Наталка Полтавка» Котляревського, «За двома зайцями» Старицького, «Чумаки» Карпенка-Kapoгo, «Верховинці» Коженьовського, «Честь» Зудермана. Грав такі ролі: Стецько («Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка), Іван, Маюфес («Безталанна», «Сто тисяч» Карпенка-Kapoгo), Морган («Довбуш» Федьковича). У друкарні, яку утримував у Чернівцях, видавав твори української художньої літератури, науково-популярні книжки і брошури. Помер у 1919 р. у Чернівцях. 

Мстиславский С.

        Сергій Дмитрович Масловський (1876-1943) - бібліограф, публіцист, письменник, політичний діяч, учасник кооперативного руху, масон. Псевдоніми: Бахарь, Білозерський, Бірюк, Євграф Сидоренко, С. Д., С. М., С. Дмитрієв, С. М-ський, С. Мстиславській, Північний, Сергій. Член Партії соціалістів-революціонерів (1904). Автор уставу ложи «Великий Схід народів Росії». Учасник перемовин при укладанні Брестського мирного договору (1918). Член угруповання «Скіфи» і редакції журналу «Локафіт».

        Народився у 1876 р. у Москві у родині військового історика Д. Масловського. Навчався в Московській приватній гімназії імені Ф. Креймана. Вищу освіту здобув на природничому відділенні фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. У 1899 р. учасник студенських протестів, за що відрахований з університету. Уже через два роки екстерном завершив навчання і отримав диплом. Після закінчення навчання працював до 1917 р. бібліотекарем у Бібліотеці Академії Генерального штабу. Одночасно є учасником політичного життя країни. Насамперед, брав участь у революції 1905-1907 рр. Саме бойова дружина Масловського стратила Гапона.

        У 1910 р. заарештований і звинувачений у приналежності до руху автономістів, підготовку повстання в Фінляндії, ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Звільнений наступного року за відсутністю доказів. З 1912 р. керував Військовою ложею. У липні 1918 р. покинув Партію лівих есерів і перейшов в ЦК Партії українських боротьбистів. З 1921 р. Масловський безпартійний. З 1931 р. редактор видавництва «Федерація». Після закінчення революційних подій керував семінаром Московського літературного інституту. Помер у 1943 р. в евакуації.

Михайловский-Данилевский А. И.

        Олександр Іванович Михайловський-Данилевський (1789-1848) - генерал-лейтенант, сенатор, письменник, історик. Автор першої офіційної історії Вітчизняної війни 1812 р. (1839), написаної на замовлення Миколою I. Член Імператорської Російської академії (1831), академік Імператорської Академії наук по Відділенню Російської мови та словесності (1841), лауреат Демидівської премії з історії (1836).

        Народився у 1789 р. У 1798-1806 рр. навчався у німецькому училищі св. Петра в Санкт-Петербурзі. У 1801 р. був зарахований канцеляристом у Позиковий банк. У 1803 р. отримав чин колезького реєстратора. У 1808-1811 рр. продовжив навчання за кошт батька у Геттінгені, був слухачем лекцій з історії мистецтв, політики, фінансів, римського і церковного права. У 1811 р. повернувся до Росії і вступив на службу помічником вченого секретаря в канцелярії міністра фінансів. Михайловський-Данилевський брав активну участь у Великій вітчизняній війні 1812 р., насамперед у Бородинській та Лютценівській битвах. 

        Одночасно у 1815-1820 рр.Михайловський-Данилевський був першим начальником бібліотеки Головного штабу. У 1823-1826 рр. командував бригадою в сьомої піхотної дивізії. На початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. командував бригадою в четвертої піхотної дивізії. Брав участь в переговорах про укладення миру в Адріанополі. Після війни приїхав до Петербурга, де розпочав літературну діяльність. У 1835 р. призначений сенатором і головою Військово-цензурного комітету.  У останні роки життя Михайлівський-Данилевський був головним редактором видання «Імператор Олександр I і його сподвижники...». Помер у 1848 р. під час епідемії холери у Санкт-Петербурзі.

Мірчук П.

        Петро Юрійович Мірчук (1913-1999) — український політичний діяч, історик, журналіст, доктор політичних наук (1941) та філософії (1969). Псевдонім: Залізняк. Автор понад 20 монографій та статтей. Член ОУН. Автор: "Українська повстанська армія: 1942–1952" (1953), "Українська визвольна справа і українська еміграція" (1954), "Українська державність: 1917–1920" (1967) та ін.

        Народився у 1913 р. в с. Добрівляни Стрийського повіту на Львівщині. Освіту здобув на юридичному факультеті Львівського університету. Після навчання був редактором видань: «Молоде Село», «Наш світогляд». Був референтом Крайової екзекутиви ОУН. У 1933-1939 рр. був заарештований польською поліцією за участь у національному русі. На початку Другої світової війни Мірчук виступає як організатор українських націоналістичних відділів молоді на Холмщині. Згодом емігрує до Відня зв'язковим легіонів ДУН (Дружини українських націоналістів). На жаль, влада помітила протестні рухи і відправила до концтабору Аушвіц-Біркенау. Тут відбував покарання до кінця 1945 р. 

        Після звільнення із ув'язнення за вказівкою Р. Шухевича їде до США, щоб написати історію ОУН-УПА. У Штатах Мрічук очолює Центральний еміграційний союз українського студентства (1945-1946), Союз Українських Політв'язнів у США та Крайову Управу ООЧСУ та УККА. У 1948-1952 рр. — член Проводу закордонних частин ОУН. Як і більшість українських націоналіцстів за кордном усю діяльність публікує у виданнях: «Визвольний шлях», «Український Самостійник», «Українська трибуна», «Гомін України». Одночасно був викладачем у багатьох коледжах США. Помер у 1999 р. у Філадельфії. 

Мольєр

        Жан-Батист Поклен (1622-1673) – французький письменник, драматург, актор, один із засновників «Блискучого Театру» (1643). Псевдонім: Мольєр. Автор п'єс: «Літаючий доктор», «Ветреник», «Уявний рогоносець», «Міщанин шляхтич», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Тартюф», «Мізантроп», «Уявний хворий».

        Народився у 1622 р. у Парижі у сім'ї декоратора. Мати письменника померла у віці 10 років. Жан-Батист закінчив єзуїтський коледж, склав іспит на звання ліценціата прав в Орлеані. Згодом відкриває власний театр. Поступово популярність трупи Мольєра росла, один знайомий навіть допоміг йому виступати в Луврі. Постановка при дворі комедії «Тартюф» завдала серйозного удару по католицькій церкві. У п’єсі драматург показав злочинність церковної влади, брехливість її моралі. Це стало причиною заборони багатьох постанов.

        Тим не менш, отримуючи щорічну пенсію від короля, Мольєр прославився своєю щедрістю та марнотратством. Помер у 1673 р. після спектаклю «Уявний хворий», у якій грав головну роль. Незважаючи на те, що відчував себе погано, спектакль скасовувати не став. Догравши роль до кінця, піти з театру сам вже не міг і помер через кілька годин. У 1792 р. його останки були перенесені в музей французьких пам’ятників, а у 1817 р. перепоховані на кладовищі Пер Лашез, в Парижі.

Мирний П.

        Панас Якович Рудченко (1849-1920) — український прозаїк, драматург, поет, фольклорист, перекладач, публіцист і громадський діяч. Псевдонім: Панас Мирний. Член народницького гуртка "Унія" (1875). Автор: "Голодні годи", "Хіба ревуть воли як ясла повні?" (1872-1875), "Товариші", "Лихий попутав", "П'яниця" та ін. Нагороди: ордени Св. Станіслава, Св. Анни ІІ ступеня, Св. Володимира ІV ступеня. 

        Народився у 1849 р. у м. Миргород в родині бухгалтера повітового казначейства. Навчався в Гадяцькій повітовій школі. Працював у канцеляріях Гадяча (1863–1864), Прилук (1865–1867), Миргорода (1867–1871), з 1871 р. – бухгалтер губернського казначейства в Полтаві. У 1914 р. отримав за службу чин статського радника. Підтримував творчі стосунки з М. Драгомановим, М. Старицьким, М.Л. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М.В. Лисенком, Оленою Пчілкою, П. Житецьким, М. Коцюбинським, О. Терлецьким, С. Єфремовим та ін. Літературна діяльність Мирного  переслідувалася цензурою. Помер у 1920 р. у Полтаві, де і похований. У будинку, де проживав письменник, створено меморіальний музей.

Шевченко Т. Г.

        Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - український письменник, художник. Академік Імператорської академії мистецтв (1860). Член Кирило-Мефодіївського братства (1846). Автор збірки віршів "Кобзар" (1840). 

        Народився у 1814 р. у с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині. Залишився без батьків у ранньому дитинстві. У 1822 р. розпочинає навчання  у місцевого дяка Богорського. Згодом знаходить у сусідньому селі учителя-маляра, до якого проситься на навчання. У 1828 р. Шевченко потрапляє до поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Саме поміщик дозволяє навчатися живопису Тарасу Григоровичу до портретиста Я. Рустема. Згодом, переїхавши до Петербурга чотири роки навчається у В. Ширяєва. У 1838 р. К. Брюллов та В. Жуковський викупили поета з кріпацтва. У тому ж році став студентом Академії мистецтв. 

        У 1844 р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), де показав наміри боротися проти Російської імперії. У тому ж році отримав звання художника у Академії. Дізнавшись про причетність до Кирило-Мефодіївського братства, був заарештований у 1847 р. і засланий до Оренбурга. У 1850 р.  Шевченка вдруге заарештовано і запроторено в Новопетровський береговий форт. У 1857 р. поета звільнили зі заслання. До останніх днів перебував під таємним поліційним наглядом. Помер у 1861 р. у Санкт-Петербурзі. Його ховають спочатку на Смоленському кладовищі, але, згідно з «Заповітом», його прах перезахований в Україні над Дніпром на Чернечій горі (м. Канів).
 

Клепиков С. А.

        Сократ Олександрович Клепіков (1895-1978) - радянський книгознавець, бібліограф, історик гравюри, джерелознавець, бібліофіл. Наукові зацікавлення: філіграні, штемпелі, історія книги. Автор табличного методу опису водяних знаків в спеціальних публікаціях.

        Народився в м. Кинешма Костромської губернії. Відомостей про його життя відомо досить мало. Наукову діяльність розпочав у 1917 р. У свій час співпрацював з Лігою аграрних реформ. Склав для них атлас діаграм і картограм з аграрного питання, перше видання якого вийшло під редакцією російського економіста-аграрники та друга А. В. Чаянова. Після Жовтневої революції працював в системі Вищої Ради Народного Господарства. Випустив довідник по харчуванню російського селянства, де простежив динаміку норм споживання головних харчових продуктів у селі. Згодом підготував ще кілька довідників для ВРНГ.

        У міжвоєнний період обіймаув посаду співробітника Державного літературного музею та Всесоюзної книжкової палати. У Державному літературному музеї займався рідкісної книгою, ілюстраціями, водяними знаками. З 1937 р. брав участь у вивченні документів Центрального державного архіву давніх актів. У 1945-1965 рр. працював у Відділі рідкісної книги Державної бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна.

        У 1959-1964 рр. Сократ Олександрович стає членом редколегії перших випусків наукового збірника «Книга. Дослідження і матеріали ». Брав участь в підготовці ряду спеціальних каталогів. Вніс значний вклад у вивчення мистецтва книги, зокрема філігранологіі, мистецтва російської народної картинки, палітурки, розробив методику наукових досліджень в цих областях книжкової справи. Колекція народних картинок С. Клепікова склала основу багатьох фондів Державного літературного музею. Похований в Колумбарії Донського крематорію у Москві.

Кирилл Иерусалимский

        Святий Кирило (315-387) - єрусалимський патріарх, християнський святий. Автор близько 23 релігійних текстів. 

        Народився у 315 р. в Єрусалимі і вихований у суворій християнській побожності. У віці 18 років прийняв чернечий постриг, а у 346 р. став пресвітером. У 350 р. став наступником архієпископа Максима на Єрусалимської кафедрі. Деякі джерела повідомляють про його боротьу проти єресей Арія та Македонія. Однак за такі його дії було піддано вигнанню.

        У 351 р. на свято П'ятидесятниці в Єрусалимі близько 3 години дня було чудесне знамення: на небі з'явився Хрест. Кирило повідомив про це знамення імператору Констанцію, таким чином сподіваючись навернути його в православ'я і дати можливість повенутися назад. Однак йому не вдалося це зробити, оскільки навіть за свої благі наміри (купував на останні гроші їжу бідним) один з митрополитів вмовив імператора не пускати Св. Кирила до Єрусалиму. Згодом Констанцій ув'язнив святителя.

        Визволили Св. Кирила уже при правлінні імператора Юліана Відступника. Згодом він зміг повернутися до своєї пастви. Через деякий час, коли Юліан утвердився на престолі, він відкрито відрікся від Христа, дозволивши євреям відновити зруйнований римлянами Єрусалимський храм. Св. Кирило передбачив те, що не відбудеться відновлення храму і повідомив про це усім навколо. Дійсно, храм і усе знаряддя було винищено сильним землетрусом. Після цього небесного підтвердження передбачення святителя Кирила, його знову вигнали. Лише при цареві Феодосію Великому він остаточно повернувся до своєї архіпастирської діяльності. У 381 р. брав участь у II Вселенському Соборі, який засудив єресь Македонія і затвердив Нікео-Царгородський Символ віри. Помер у 387 р.

Красницкий А. И.

        Олександр Іванович Красницький (1866-1917) - російський письменник і журналіст. Псевдонімів мав більше як 50, найвідоміший - Олександр Лавров. Автор близько 100 робіт: романи «Петра Творіння», Чудо-Вождь, «Сльози», «Маленький геркулес», «Під російським прапором», п'єс «Генералісимус Суворов» і «Ласкаве телятко» та ін. 

        Народився у 1866 р. у Москві у родині художника І. Красницького. Раннє дитинство пройшло в маєтку батьків у с. Махерово Ржевського повіту Тверської губернії. У віці п'яти років навчився читати, і робив це із великим задоволенням. Завдяки професії батька був особисто знайоимий із М. Гоголем, В. Бєлінським, князем П. Вяземським та ін. У 1883 р. розпочав журналістську та писемницьку діяльність із замітки до «Петербурзької газеті». Працював в «Петроградської газеті» (1885), «Хвилині», «Новинах». Обіймав посаду редактора у щоденних газетах «Останні новини» (1907-1908) та «Новий голос» (1908).

        У 1892 р. Олександр Іванович став співробітником видавництва «Батьківщина» відомого видавця А. А. Каспарі. У 1894 р. став помічником редактора таких видань: газети «Батьківщина», журналів «Батьківщина», «Всесвітня Новина», «Громадська бібліотека», «Скарб», «Васильчук», «Живописний огляд усього світу». Більша частина літературних робіт Красницького надрукована у виданнях А. А. Каспарі та в додатках до них, а також у П. Сойкіна, А. Девро, М. Вольфа, І. Ситіна. Помер у 1917 р. після затяжної хвороби, похований на Північному кладовищі в Санкт-Петербурзі. Могила втрачена. 

Кучабський В.

        Василь Васильович Кучабський (1895–1945) – військовий, історик, професор. Член НТШ (1938), "Пласту" (1911) та УВО (1920). Автор багатьох праць про УСС.  

        Народився в с. Волиця на Львівщині. Освіту здобув із відзнакою у Академічній гімназії у Львові (1905-1913) та на юридичному факультеті Львівського університету. У роки Першої світової війни був сотником Легіону УСС (1913-1916). Наступного року потрапив у полон біля Волгограду в Росії.  А вже у 1918 р. стає старшиною Куреня СС, беручи активну участь в українській революції 1917-1920 рр. та українсько-польській війні 1918-1919 рр. 

        На початку 1920 р. емігрував до Чехословаччини разом з уншими учасниками УВО. У 1923 р. був наближеним до ідеолога Д. Донцова. У міжвоєнний період переїздить до Німеччини, симпатизує гетьманському руху П. Скоропадського. Успішно закінчив Берлінський університет, захистивши дисертацію і працюючи в Українському науковому інституті в Берліні. У 1934–1939 рр. працює викладачем мови та літератури в німецькій гімназії м. Кіль. У роки Другої світової війни – директор бібліотеки в Кракові. У 1945 р., після вступу радянських військ на територію Польщі, зник безвісти. Певний час вважалось, що він переїхав до Відня, де заарештований СМЕРШем і розстріляний у Львові. Однак є припущення, що родина Кучабських протягом усього повоєнного періоду мешкала у м. Бланкенбург. І добре маскуючись під німця, зміг приховати своє походження.  Помер у м. Бланкенбург, там і похований. 

Крипякевич І.

        Іван Петрович Крип'якевич (1886-1967) - історик, професор, педагог. Псевдонім: Іван Холмський, Іван Горишівський, Іван Петренко, І. К., Крч, І. Кр-ч, Viator. Член "Просвіти", "Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка" (1920), голова Інституту історії АН УРСР та заслужений діяч науки УРСР (1967). 

        Народився у 1886 р. у Львові у сім'ї священика УГКЦ о. П. Крип'якевича. Початкову освіту здобув, навчаючись у диякона Д. Пічути. У 1896-1904 рр. вчився у польській гімназії. Наступні п'ять років студіював на філософському факультеті Львівського університету. Після здобуття звання магістра філософії почав викладацьку діяльність у приватній Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. У 1911 р. захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності». Публікувався у виданнях: «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник», «Дзвіночок» (1911-1914) та «Ілюстрована Україна» (1913-1914).

        У 1918-1919 рр. обіймає посаду приват-доцента Кам'янець-Подільського державного українського університету. У міжвоєнний період плідно займався педагогічною роботою. У 1921-1924 рр. — професор Львівського Українського Університету, у 1924—39 рр. викладав історію України в Богословській Академії у Львові (нині УКУ). Водночас, два роки працює у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил у Галичині, а у 1923-1925 рр. брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай».

Під час Другої світової війни працює професором та завідувачем кафедри історії України Львівського університету. Публікує статті у «Українському видавництві» у Львові. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. У 1948 р. повертається до Львова і очолює там відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові (1953-1962). Помер у 1967 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Коцюбинський М.

        Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) - український письменник, громадський діяч. Голова «Просвіти». Автор: «Дорогою ціною» (1901), «Fata Morgana», «Тіні забутих предків» (1911). 

        Народився у 1864 р. у Вінниці у родині чиновника. Освіту здобув у Барській школі (1875-1876) та Шаргородському духовному училищі  (1876-1880). Мріяв про отримання вищої освіти у Кам'янець-Подільському університеті, однак за браком коштів був змушений навчатися самостійно. У 1885 р. увійшов до підпільної “Молодої громади”, за що був притягнутий до судової відповідальності. Наступні чотири роки дає приватні уроки, а у 1891 р. здобув сертифікат на викладання у Вінницькому реальному училищі. Літературну діяльність розпочав у 1890 р. з публікації в журналі «Дзвінок» вірша «Наша хатка».

        У 1892-1896 рр. був у складі Одеської філоксерної комісії у боротьбі зі шкідниками винограду. У 1897-1898 рр. обіймав посаду редактора житомирської газети «Волинь». Згодом переїхав у Чернігів, де працював діловодом при земській управі. У цей період одружується з В. Дейша, а також продовжує свою громадську діяльність, влаштовуюши літературні вечори. На жаль, подальше життя М. Коцюбинсього погіршилось у зв'язку зі станом здоров'я. Насамперед, у 1909 р. тяжко захворів на сухоти. Через два роки «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило письменнику довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. У пошуках комфортного клімату переїжджає з одного міста Європи до іншого. Помер у 1913 р. у Чернігові, де і похований. 

Книш З.

        Зиновій Михайлович Книш (1906-1999) - політичний діяч, історик, журналіст. Доктор права і політичних наук (1930). Член УВО (1924). Псевдонім Богдан Михайлюк, Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький. Автор близько 50 праць і статей на історичну тематику. Наукові зацікавлення: ОУН та УВО.

        Народився в м. Коломия в родині вчителів. Шкільну освіту здобув у початковій народній школі ім. Т. Шевченка і українській гімназії у Коломиї. Вищу освіту здобув у Львівському університеті. Під час навчання був членом Бойової рефентури  ОУН. У 1929 р. був заарештований польською поліцією. Через рік призначений бойовим референтом Крайової команди УВО, брав участь у конференції ПУН, де обговорювали розмежування ОУН і УВО (Прага). 

         У 1931 р. З. Книш заарештований вдруге і засуджений до 8 років тюрми за приналежність до УВО. Через 5 років був амністований. Працював секретарем дирекції "Центросоюзу" у Львові. У 1939 р. примкнув до ОУН (м). Наступного року - член проводу і секретаріату ПУН. На початку Другої світової війни обіймає посаду начальника канцелярії Українського центрального комітету (УЦК). Як і більшість членів ОУН був змушений емігрувати, спочатку у 1944 р. до Австрії, а через два роки до Франції. Дослужився згодом до генерального судді у Канаді. Помер у 1999 р. в Торонто, де і похований. 

Калиник О.

        Олексій Михайлович Самійленко-Калиник (1908-2001) - письменник, викладач. журналіст, культруний та громадський діяч. Член СУМ (1929) та ОУН.

        Народився у 1909 р. в м. Ромни на Сумщині у сім`ї козака М. Cамійленка. Дитинство пройшло в м. Ромодан на Полтавщині. Освіту здобув у залізничній школі м. Ромодану. У 1924 р. Олекса перервав навчання і переїхав до Кам`янського. Потім вивчився на механіка у технічній школі та пішов працювати на заводі ім. Дзержинського. У 1929 р. викладає у Лубенській семирічній залізничній школі, одночасно навчаючись у Київському інституті мовної освіти. У цей час разом з однокурсниками створює підпільний підрозділ Спілки Української молоді.

        У 1932 р. Самійленко був заарештований за підроблений паспорт. Згодом засуджений до 5 років ув'язнення за шпигунство, яке відбував в Карелії на побудові БАМу. У 1938 р. Олексу звільнили. Він оселяється у Кам'янському, де працює на цегельному заводі механіком і на хлібозаводі. Другу світову війну зустрічає на посаді голови міської управи, допомагає розбудовувати український театр, а також продовольством забезпечував похідні групи ОУН. Наймасовішим заходом, проведеним за безпосередньої участі Олексія Самійленка, стало святкування 128-ї річниці з дня народження Т. Г. Шевченка у 1942 р.

        Після закінчення війни Калиник емігрував до Австрії. Там активно займається відновлення СУМу (1946), засновує журнал «Авангард», друкує свою відому працю «Що несе з собою комунізм?» про Голодомор 1932-1933 рр. Відновлює роботу СВУ за кордоном. У 1958 р. переїжджає до США. Підтримував діяльність «Американці за визволення поневолених націй», яку очолювала його дружина В. Калиник. Олекса Калиник брав участь у діяльності Крайової Ради Українського Конгресового комітету Америки (УККА). Помер у 2001 р., похований на українському цвинтарі Бавнд-Брук, США. 

Котляревський І.

        Іван Петрович Котляревський (1769–1838) – український письменник, драматург, театральний діяч, військовий, перекладач. Учасник Російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Організатор та художній керівник Полтавського професійного театру (1816-1821). Член масонської ложі "Любов до істини" (1818).  Нагороди: орден Святої Анни 3-го ступеня.

        Народився у 1769 р. в м. Полтава в сім'ї канцеляриста міського магістрату. Освіту здобув у Катеринославській гімназії (1780-1789) та у Полтавській духовній семінарії (1789-1793). Після закінчення навчання декілька років працював канцеляристом та домашнім учителем у сім'ях поміщиків. У 1796–1808 рр. перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. У 1810 р. Котляревський стає куратором Будинку виховання дітей бідних дворян. У 1827–1835 рр. - попечитель «богоугодних» закладів.

        Перші твори почав писати з перероблювання "Енеїди" у власному стилі (1794). А вже у 1804 р. написав оду "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку, князю Олексію Борисовичу Куракіну" (1849). Одночасно займається перекладами, наприклад, віршів Сапфо (1844). Для театру Котляревський написав п'єси: "Наталка Полтавка" (1838) та"Москаль-чарівник" (1841). До того ж займався етнографічною діяльністю, а саме збирав українські народні приказки та прислів'я, які згодом були опубліковані у збірці І. Снєгірьова "Русские в своих пословицах и поговорках" І.Снєгірьова (1831). Помер у 1838 р. у Полтаві, де і похований.

Коваленко О.

        Олекса (Олексій) Кузьмич Коваленко (1880-1927) - український поет, перекладач, видавець. Автор: вірша «Дорогому землякові П. А. Грабовському» (1900), збірок віршів «Золотий засів», «Срібні роси», «Спів солов'я» (1910), «Розвага. Український декламатор» (1906) та ін. Засновник видавництва "Ранок" (1906). 

        Народився у 1880 р. у х. Власово Бірюченского повіту Воронезької губернії у селянській родині. Біографічних відомостей про життя Олексія відомо небагато. Насамперед, що у 1897 р. був висланий до Сибіру за участь у революційному русі. Пізніше кілька років жив у Калузі, з 1903 р. — у Києві. Товаришував з І. Франком.

        Олекса Кузьмич ще і талановитий перекладач. Він здійснив переклад казки П. Єршова «Коник-Горбоконик», вірша О. Пушкіна «В Сибір», комедії М. Гоголя «Ревізор» та ін. До того ж, він зробив ближчими до читачів вірші німецьких, бельгійських, італійських і англійських поетів. Друкувався в часописах: «Акорди», «Промінь», «Рідний край», газеті «Буковина». Помер у 1927 р. Конкретна дата смерті і місце поховання невідомі. Літературознавець Ф. Погребенник описує письменника так: 

«Якби Олекса Коваленко - упорядник і редактор «Української музи» - не видав жодної іншої антології, то і тоді він мав би право претендувати на вдячну згадку в історії української літератури, на добру пам'ять шанувальників красного письменства. Потрібно було мати мужнє серце, наповнене великою любов'ю до України, її багатостраждальної підцензурної літератури, щоб взяти на плечі такий нелегкий вантаж: зібрати з усіх країв, з багатьох збірок, періодичних видань, рукописних нарисів поетичні квіти з української творчої ниви, розкрити перед світом її нев'янучу чарівність».

Крушельницький А.

        Антін Володиславич Круешльницький (1878–1937) – український письменник, критик, літературознавець, педагог, видавець, політичний та громадський діяч. Міністр освіти УНР (1919 р.). Публікувався у таких виданнях: «Молода Україна» (1900-1903), «Літературно-науковий вісник» (1900-1913), «Прапор» (1907–1912), «Нові шляхи» (1929—1933), Псевдоніми: Антін Володиславич, Л. Журбенко, Педагог, Непедагог, Спокійненький, А.К., С-й, Кр. Член РУП. 

        Народився в м. Ланцут у сім'ї судового урядовця шляхетського роду. Закінчив гімназію в Перемишлі. У 1898 р. вступив на філософський факультет Львівського університету. Починаючи з 1901 р. викладав у гімназіях Коломиї, Станіслава, Бережан, Львова, Відня, Рогатина, Городенки та ін. У 1919 р. працює на державній службі і керує Педагогічною Місією у Празі та Відні. Одночасно заснував видавництво «Чайка». У 1926 р. обіймає посаду директора єврейської гімназії в Коломиї. Член Крайової шкільної ради. 

        У 1934 р. переїхав до Харкова. Згодом, на жаль, був заарештований органами НКВД, де у постанові зазначалось: «Крушельницький Антін Володиславович є одним із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду». Після розгляду справи було винесено вирок 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Засланні відбував на Соловках, де у 1937 р. був страчений в урочищі Сандормох. Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР у 1957 р.

 

Кобилянська О.

        Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942) - українська письменниця, учасниця жіночого руху на Буковині. Автор: «Природа», «Битва», «Некультурна», «Мужик», "Людина" (1886), "Буковина" (1895), «Valse melancolique» (1898), «Ніоба» (1905), «Через кладку», «За ситуаціями» (1913) та ін.

        Народилася у 1863 р. у м. Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця. У 1873 -1877 рр. вчилася в початковій німецькій школі. Потім продовжила навчання самотужки. Пізніше Кобилянська разом з родиною переїхала до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі. У 1894 р. майбутня письменниця стала однією з засновників «Товариства руських жінок на Буковині». Згодом Ольга Юліанівна знайомиться із С. Окуневською та Н. Кобринською. Саме вони залучили Кобилянську до феміністичного руху.

         У 1899 р. О. Кобилянська відвідала Наддніпрянську Україну. Там завітала до родини Косачів, Лисенків і Старицьких. Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. У 1927 р. на відзначення сорокаріччя літературної діяльності Кобилянській була призначена урядом пенсія. Завдяки цьому письменниця купила дім, у якому проживала останні роки. Померла у 1942 р. в Чернівцях. Там же діє єдиний в Україні літературно-меморіальний музей письменниці, розміщений у будинку, де Ольга Юліанівна жила від 1925 р. до смерті. 

Шиллер Ф.

        Йоганн-Крістоф-Фрідріх Шиллер (1759-1805) - німецький поет, філософ, професор історії, теоретик мистецтва, драматург. Почесний громадянин Франції (1782). Автор: п'єс «Розбійники» (1782), «Підступність і кохання» (1784), «Орлеанська діва» (1801), балади "Рукавичка" (1787) та ін.

        Народився у 1759 р. в Німеччині в м. Марбах-на-Неккарі. Батько був полковим лікарем, а мати походила з родини пекаря. Навчатися ходив до пастора Мозера. У 1773 р. вступив до військової академії. Там вивчав спочатку юриспруденцію, а потім медицину. По закінченню академії у 1780 р. отримав посаду полкового лікаря в Штутгарті. Одночасно починає видавати власні твори і ставили вистави по ним. Прем’єра «Розбійників» відбулася в січня 1782 р. і мала великий успіх у публіки.

        Однак в Німеччині довелося відсидіти 14 днів на гаупвахті за самовільну відсутність з полку на виставу «Розбійників». За те, що він намагався потрапити на спектакль отримав заборону на написання будь-яких літературних творів. Ця ситуація змусила Шиллера в 1783 р. покинути Штутгарт. У 1787-1789 рр. він жив ​​у Веймарі, де познайомився з Й. Гете. У 1790 р. одружився на Шарлотті фон Ленгефельд. У Веймар Шиллер потрапив у 1799 р. і там видавав літературні журнали. Там же разом з Гете заснував відомий Веймарський театр. У 1802 р. імператор Франц II надав Шиллеру дворянство. Помер у 1805 р. від туберкульозу, похований на веймарському кладовищі Якобсфрідгоф у склепі Касенгевольбе. 

 

Штольц А.

        Альбан Ісідор Штольц (1808-1883) - римо-католицький богослов, педагог, доктор теології (1847). Автор: «Katechetische Auslegung des Freiburger Diocesan-Katechismus...» (1844-1847), «Ueber die Vererbung sittlicher Anlagen» (1859), "Erziehungskunst" (1873), «Homiletik als Anweisung den Armen das Evangelium zu predigen» (1885) та ін.

        Народився у м. Бюль, Німеччина у 1808 р. у родині аптекаря. Освіту шкільну здобув у гімназії в Раштатті (1818–1827), а вищу - у Гейдельберзькому університеті (18301-832) на філологічному відділенні. Навчання продовжив у Фрайбурзького університеті, і через рік висвячений у сан священника. Після цього активно займався педагогічною діяльністю, насамперед, був викладачем у гімназії Брухзаля (1841), а уже з 1845 р. директором богословського коледжу у Фрайбурзі. Через два роки отримав професорське звання пасторальної теології та педагогіки.

        Протягом 1859-1860 рр. А. Штольц працював на посаді ректора. Також А. Штольц у 1851 р. заснував Католицьку асоціацію мандрівників та Товариство Св. Вінсента де Поля, які існували за рахунок доходів із писемницької діяльності. Протягом життя багато подорожував, насамперед відвідав Іспанію, Туреччину та територію Святої Землі. Помер від запалення легень у 1883 р. у Фрайбурзі-им-Брайсгау, похований на цвинтарній каплиці Марії зум Солст.

 

Шуляк О.

        Олег Данилович Штуль-Жданович (1917-1977) — український політичний і військовий діяч. Псевдоніми: О. Жданович, О. Шуляк. Член ОУН (м).

        Народився у 1917 р. у с. Лопатичі Овруцького повіту в родині священнослужителя Д. Штуля. Освіту здобув у Крем’янецькій духовній семінарії та Варшавському університеті (1934), де студіював історію та українську філологію. У 1939 р. у професора М. Кордуби захищає магістерську роботу з історії на тему «Зносини Пантелеймона Куліша з Галичиною». Він був активним членом Української студентської громади у Варшаві, входив до управи та очолював культурно-освітню секцію. У той же час співпрацював з українським періодичним виданням „Вісник” Д. Донцова. Також знайомиться з О. Телігою, Є. Маланюком та О. Ольжичем. 

        Під час Другої світової війни О. Штуль-Жданович був членом ОУН, редактором київського часопису „Українське Слово”, представником ОУН при штабі військових формувань Т. Бульби-Боровця. Працював у редакції газети „Оборона України”. У 1943 р. О. Штуль-Жданович разом з Т. Бульбою-Боровцем розпочали переговори з німцями стосовно втілення основних положень меморандуму УНРА. Проте перемовини не були успішні, оскільки німецьке командування приймає рішення про арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенхаузену. Визволились вони лише у 1944 р.

        У 1948 р. О. Штуль прибув до французького м. Нансі, де керував на місцевому металургійному підприємстві. Згодом інженер І. Кірстюк, власник пластикової фабрики в Парижі, забрав його до себе у Париж. У тому ж році розпочав роботу головним редактором газети „Українське Слово” в Парижі. Після смерті А. Мельника з 1964 р. був обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті. Помер від раку у 1977 р. в Торонто, похований у США на цвинтарі Баунд-Брук.

 

Шанковський Л.

    Лев Петрович Шанковський (1903-1995) - український економіст, журналіст, військовий історик-дослідник. Доцент (1946). Псевдоніми: Дзвін, Олег Мартович. Член НТШ, УГВР та ОУН (б) (1943). Нагороджений Хрестом С. Петлюри, Залізним Хрестом та Пропам'ятними Хрестами УГА і УПА. Автор статей: «Історії Українського Війська» (1953), «Українська армія в боротьбі за державність» (1958), "УПА та її підпільна література" (1952) та "Українська Галицька армія: воєнно-історична студія" (1974).

        Народився у 1903 р. у с. Дуліби на Львівщині. Військову освіту здобув в українських і польських старшинських школах (1918). Служив в лавах УГА й Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу (1920). Вищу освіту здобув у Львові та Варшаві, за спеціальністю економіка та педагогіка (194-1949). 

        Під час Другої світової війни Шанковський був підпільником та співробітник Референтури Зовнішніх Зв'язків (РЗЗ) (1944). Член делегації українського підпілля для переговорів з румунами в Кишиневі. Довгий час був редактором журналу «Prologue» (1957-1961) у Нью-Йорку і щоденника «Америка» (1968-1976). Помер у 1995 р. у Філадельфії, похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку.

Чайковський Д.

        Данило Васильович Чайковський (1909-1972) - український журналіст, політичний діяч ОУН(р). Псевдоніми: О. Данський, Семен Збаразький, Мармон, Мурман, Дядько Данило. Член ОУН (1929). Автор робіт «Хочу жити» (1946), «Крути», «Наші дні», «Московські вбивці Бандери перед судом» (1992).

        Народився у 1909 р. у с. Мишків на Галичині в сім'ї священика В. Чайковського. Шкільну освіту здобув у 1919 р. У юнацькому віці був активний членом Пласту і Союзу української націоналістичної молоді. Працював у підпільних виданнях. За політичну діяльність був ув’язнений польською поліцією. У 1941 р. Чайковський входить до складу Центральної Похідної Групи направленням на Київ. Під час затримки цієї Похідної Групи у Львів брав участь у підготовці проголошення акту відновлення самостійної України, за що гестапо і засилає до тюрем та концентраційних таборів.

        У травні 1945 р. Д. Чайковського визволили американці. За кордоном працює редактором журналу «Українець у Франції» та «Шлях Перемоги». Обраний Головою Головної Ради П'ятою Конференцією Закордонних частин ОУН (1955—1968). Емігрував до США у 1967 р., де виступає редактором журналу українського юнацтва «Крилаті». Помер у 1972 р. у лікарні в Ірвінгтоні (США), похований на українському цвинтарі в Бавид Бруку. У 2009 році в с. Мишків Заліщицького району відкрито його музей.

Ніл Столобенський

        Ніл Столобенський (кін. XV ст.-1555 р.) - святий, засновник Ніло-Столобенської пустелі. Зарахований до лику святих як преподобний.

        Народився в к. XV ст. у Деревській П'ятині Новгородській області. Яке ім'я носив у миру - невідомо. Про батьків теж відомості відсутні. Покинувши дім, поїхав до Крипецького монастиря, де прийняв постриг з ім'ям Ніл на честь преподобного Ніла Постника.  У 1515 р. він покинув монастир і пішов у лісову пустелю поблизу р. Серемхі у Ржевському повіті, де провів 13 років в аскетичному вигнанні. Через декілька років чутки про богоугодного життя преподобного розійшлися по селах навкруги, і багато хто став приходити до нього за молитвою і повчанням. 

        Одного разу під час відпочинку після молитви преподобний почув голос: «Ніл! Іди на озеро Селігер, там на острові Столобенському зумієш спастися». Дізнавшись про покинутий острів, преподобний у 1528 р. залишив Серемхьку пустелю і відправився туди жити. Острів вивився невеликим за розміром. З настанням весни, він побудував собі на горі невелику келейку і каплицю. Преподобний працював на острові 27 років, і до кончини своєї скопав в каплиці собі могилу і поставив там труну.  Коли Святий Ніл відчув наближення смерті, то благав Господа удостоїти його причастя Святих Тайн. По молитві святого, бажання його здійснилося. На острів прибув ігумен Микільського монастиря Сергій і причастив подвижника Святих Тайн. Зі спокійною душею відійшов Ніл Столобенський у інший світ приблизно у 1555 р.  На місці подвигів ієромонах Герман заснував Богоявленський Ніло-Столобенскій монастир, відомий як Нілова пустель. Нині святі мощі святого зберігаються у Богоявленському соборі монастиря.

Чарниский П.

        Панкратій Чарниський (1706-1773) — український релігійний та освітній діяч в добу Гетьманщини, викладач, префект. Архімандрит Чернігівського Єлецького та Чернігівського Троїце-Іллінського монастирів.

        Народився у 1706 р. в с. Чернин у козацькій сім'ї. Освіту здобув у Чернігівському колегіумі (1733). Після цього постригся в ченці у Чернігівському Борисоглібському монастирі. У 1736 р. як ієромонах прибув до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання в богословському класі (1740). Потім повернувся до Чернігова, де викладав у 1741-1742 рр. у Колегіумі піїтику та риторику. У 1744 р. примусово емігрує до Москви, а саме до Троїце-Сергієвої лаври, де він виголосив «Слово в высочайшее присутствие… императрицы Елизаветы Петровны… о делах мздовоздаятельных» (1744). Через два роки став архімандритом Троїцького Данилового монастиря в м. Переяславль-Залеський.

    У 1753-1763 рр. був архімандритом у таких монастирях: Волоколамський, Лужецький Московської єпархії (1754-1756), Бізкжівського Хрестовоздвиженського в м. Дорогобуж Смоленської єпархії (1757-1761). У 1761 р. повертається в Україну, де Панкратія Чарниського призначають архімандритом Чернігівського Єлецького Успенського монастиря (1761-1762), Чернігівського Троїце-Іллінського монастиря (1762-1763). З 1763 р. знову архімандрит Єлецького Членського монастиря, де згодом і помер.

Чюмина О. Н.

        Ольга Миколаївна Чюміна (1858-1909) - російська поетеса, перекладач, літературний критик. Автор близько 60 поем, віршів, драматичних п'єс, повістей і оповідань в прозі. Псевдонім: Бой-Кот.

        Народилася у 1858 р. у родині військового М. Чюміна. Дитинство пройшло в Фінляндії, у 1876 р. сім'я повернулася до Новгороду. В юності захоплювалася театром і музикою, готувалася до вступу в консерваторію. У 1882 р. її вірш з'явився в газеті «Світло». Поступово твори поетеси публікуються в журналах «Вісник Європи», «Російська думка», «Російське багатство», «Північний вісник». У 1886 р. Чюміна вийшла заміж за офіцера Г. Михайлова, після чого переїхала в Санкт-Петербург. У цей період товаришує з А. Плещеєвим, Я. Полонським, А. Чеховим та К. Станіславським.

        Після революції 1905 р. до списку її творів додається політична сатира. Так, у 1905-1906 рр. з'явилися дві збірки революційної сатири, які зробили її «однією з найпомітніших фігур сатиричної журналістики». Один із віршів, недвозначно спрямований проти царського дому, ледь не призвів до арешту. Одночасно, багато перекладає, наприклад, твори Данте, Ф. Коппе, А. де Мюссе, А. Теннісона, П. Дерулеза, Дж. Мільтона та ін. У радянські часи вона прославилась перекладом віршів Байрона. Померла після болісної хвороби у 1909 р., похована на Новодівичому кладовищі Санкт-Петербурга.

Нестор Літописець

         Нестор Літописець (1056-1114) - київський літописець, агіограф. Автор: «Житій святих князів Бориса і Гліба й Феодосія Печерського» та «Повісті минулих літ». 

       Народився, як припускають науковці, не раніше 1056 р. У 1074-1075 рр. прийшов до монастиря і там був ігуменом. Окрім богослужіння займався книжною справою. Насамперед, особливу увагу приділяв складанню літописів. 

        Нестор Літописець вивчав історію, літературу, грецьку мову та богослов'я. Відомий твір, який йому приписують - "Повість минулих літ". Цей твір складений на основі сучасних автору подій і архівних літописів, народних переказів та оповідань. Науковці стверджують, що при його укладанні використовувались історичні джерела, які були взяті з подорожі Нестора до Володимир-Волинського та у Зимненський і Святогірський монастирі у 1117 р. До того ж, відомо, що до нашого часу оригіналу не збереглося, однак найвідоміший з них Іпатіївський список. Помер преподобний Нестор-літописець близько 1114 р. Житіє Нестора вперше з'явилося у друкованому Києво-Печерському патерику від 1661 р.

        «Велика буває користь від учення книжного, — говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості… Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Некрасов Н. А.

        Микола Олексійович Некрасов (1821-1878) - російський поет, письменник, публіцист. Автор: «Селянські діти», «Коробейники», «Кому на Русі жити добре» (1866-1876), «Російські жінки» (1871-1872), «Дідусь» (1870), «Сучасники» (1875) та ін. 

        Народився у 1821 р. у Немирові Подільської губернії в багатодітній та заможній родині поміщика. Дитячі роки письменник провів в с. Грешнево в родовому маєтку. У1832-1837 рр. навчався в Ярославській гімназії. З навчанням у Миколи Олексійовича не склалося. У 1838 р. переїздить до Петербурга, стає вільним слухачем у Петербурзькому університеті на філологічному факультеті. Одночасно підробляє, даючи приватні уроки, а також пише вірші на замовлення. Згодом знайомиться із критиком В. Бєлінським. На перші накопичені кошти видає збірку віршів «Мрії і звуки» (1840 ), яка зазнла невдачі. Згодом видає альманах «Петербурзький Збірник» (1846), який мав грандіозний успіх.

        У 1841 р. Некрасов працює співробітником бібліографічного відділу «Отечественных записок». У 1847-1866 рр. був редактором славзнозвісного журналу «Современник». У 1861 р. особисто був присутнім на похоронах Т. Г. Шевченка, і присвячує цій події вірш «На смерть Шевченка». Останніми роками активно займається літературною діяльністю, і видає «Останні пісні» – цикл віршів, присвячені своїй дружині. У 1877 р. Микола Некрасов помирає в Санкт-Петербурзі від раку. Похований на Новодівичому кладовищі.

Никитин И. С.

        Іван Савич Нікітін (1824-1861) - російський поет, прозаїк, перекладач, продавець книг. Автор: «Щоденник семінариста» (1861), "Кулак" (1854)  та ін.

        Народився у 1824 р. у м. Вороніж у родині власника свічкового заводу С. Нікітіна. Освіту здобув у Воронезькій духовній семінарії. У 1844 р. батько Нікітіна купив заїжджий двір. Сім'я оселилась жити там. На жаль, пияцтво голови родини привело її до розорення, і Нікітін залишив навчання і заступив на місце батька. Залишаючись утримувачем заїжджого двору, Іван Савич багато займався самоосвітою, вивчав французьку та німецьку мови, а також твори російських і зарубіжних письменників (Шекспіра, Шиллера, Гете, Гюго та ін.). У 1857-1861 рр. друкувався у журналах «Руська бесіда», «Руське слово», «Вітчизняні записки», «Москвитянин».

        У 1859 р. Нікітін скористався позикою в 3000 рублів, яку йому надав меценат В. Кокорєв, і відкрив книжковий магазин з читальнею. Дуже скоро він став центром культурного життя міста, де окрім продажу книг була можливість познайомитися з провідними літераторами того часу. Серед комісіонерів були книгопродавці М. Сеньковський, Ф. Силаєв, історик П. Бартенєв, поет Ф. Берг. Помер від сухот у 1861 р. в Воронежі, де і був похований.

Новицький Ол.

        Олекса Петрович Новицький (1862-1934) - історик, пам'яткознавець, музейник, громадський діяч. Член НТШ (1914) та ВУАН (1922). Автор низки праць про Т. Г. Шевченка. Почесний делегат на ХIV та XV Археологічних з'їздах.

    Народився в м. Симбірськ в інтелігентній козацькій родині. Батько був держслужбовцем, а мати домогосподаркою. Шкільну освіту здобув у Свято-Миколаївському ліцеї у Москві. Згодом закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1887). Часто залишаючи фізичні лабораторії він йшов і слухав лекції істориків В. Ключевського, М. Тихонравова та ін. Спочатку займав посаду помічника бібліотекаря в Історичному музеї. Був членом Московських археологічних, нумізматичних, архітектурних та художніх товариств. Публікував журнал "Русский художественный архив" (1892–1894).

        О. Новицький брав активну участь у діяльності української громади в Москві. За дорученням генерального секретарства освітніх справ УЦР складав реєстр українських архівних та мистецьких пам'яток. У 1918–1922 рр. завідуючий Феодосійської бібліотеки, працював у Таврійському університеті. Новицький очолював Всеукраїнський археологічний комітет (1924–1933). Також обіймав посаду директора Музею українських діячів науки та мистецтва. З приходом більшовикоів до влади стає все тяжче працювати, що призводить до занепаду його діяльності і одночасно погіршення здоров'я. Помер у 1934 р. у Києві, похований на Лук'янвському цвинтарі. 

Наш Г.

        Никифор Якович Григоріїв (1883-1953) -  громадсько-політичний діяч, вчений, педагог, професор, доктор соціології (1930). Автор: "Історія України в народних думах та піснях" (1918), "Підстави української національно-державної політики" (1923), "Державознавство" (1936), "The War And Ukrainian Democracy" (1945).

        Народився у 1883 р. у м. Бурти на Черкащині в багатодітній родині сільського вчителя. Освіту здобув у Городищенській сільськогосподарській школі (1895-1900). Далі переїздить до Києва, успішно складає іспити на вчителя російської словесності (1904) та розпочинає викладацьку діяльність у Кам'янці-Подільському (1907-1915). Водночас був керівником Кам’янець-Подільської «Просвіти». Активно публікувався у часописах «Рада», «Маяк», «Світло», «Подольские известия».

       Під час Першої світової війни перебував на службі в російській армії. Потім розпочинає політичну кар'єру в УЦР, у 1918 р. стає міністром освіти в уряді УНР. Після приходу до влади більшовиків покинув країну, емігрувавши до Чехо-Словаччини. Григоріїв був заступником голови Українського громадського комітету (1921–1925). Одночасно працював редактором часописів «Нова Україна», «Трудова Україна», тощо. Був членом Головного політичного комітету УПСР (1932), а також організатором Українського соціологічного інституту у Празі (1923-1938). У 1939 р. емігрував до США, де очолив український відділ радіо «Голос Америки» (1949–1953). Помер у 1953 р. в Нью-Йорку.

Нечуй-Левицький І.

        Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918) - український письменник, прозаїк, драматург, перекладач, етнограф, фольклорист, педагог, магістр богослов'я. Автор робіт: комедія «Жизнь пропив, долю проспав», повісті «Наймит Яріш Джеря», «Дві московки», драматичні твори «Маруся Богуславка» (1875), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884) та ін. 

         Народився у 1838 р. в сім'ї сільського священника в Стеблеві на Черкащині. Батько зробив усе можливе, аби син отримав якісну освіту, навчаючи читати змалечку. Початкову освіту отримав у дяка у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. У 14 років вступив до Київської духовної семінарії (1853-1859). Через два роки для здобуття вищої совіти обирає Київську духовну академію (1861-1866). У цей період активно вивчає іноземні мови, зарубіжну літературу, історію та географію, і викладає ці предмети у Полтавській духовній семінарії (1865-1866). Потім працює викладачем у Польщі до початку повстання 1863 р., і переїхав до Кишинева. 

      З 1873 р. працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності. За активну пропаганду української мови потрапив під таємний нагляд жандармерії. У 1885 р. повертається до Києва. До кінця життя Іван Левицький жив у злиднях. Революційні події 1917-1918 рр. лише ускладнили матеріальне та фізичне положення письменника. Зламавши ногу, Іван Семенович переїздив з місця на місце, аби мати змогу вилікуватися. 30 березня 1918 р. Центральна Рада постановила призначити Івану Левицькому персональну пенсію, однак він не встиг її отримати. Помер у Дегтярівській богодільні у 1918 р., похований на Байковому кладовищі.

Гайке В.-Д.

        Вольф-Дітріх Гайке (1913-1994) - німецький офіцер, майор Вермахту. Очільник 14-ої дивізії СС «Галичина» (1944-1945). Кавалер ордену Залізного хреста (1939), нагрудного знаку «За участь у загальних штурмових атаках», Золотого Хреста за особливі заслуги Головної Управи Братства та ін. 

        Народився у 1913 р. у Пруссії у родині старшини. Наслідуючи батька, навчався у військовій академії в Мюнхені, дослужився до звання старшина. Військову кар'єру розпочав одночасно з початком Другої світової війни. Спочатку був у складі 30-ї піхотної дивізії Вермахту, воював на Західному фронті проти польських військ. Потім брав участь у воєнних приготуваннях Генерального Штабу під Москвою. У 1943 р. пройшов курси перепідготовки у Берліні.

        Уже у 1944 р. став майором і очолював 14 дивізію СС «Галичина». Був прихильником формувати військові одиниці з українців. Співпрацював активно не тільки з головнокомандуючими Вермахту, а й з військовими українцями безпосередньо. Після того, як радянські війська визволили Україну від нацистів, перебував у таборі для інтернованих. У 1947 р. на основі записів у щоденнику, схем та власних спогадів написав книгу «Sie wollten die Freiheit» («Вони хотіли волі»). У 1950-1975 рр. працював на заводі автомобільної компанії Ауді в Дюссельдорфі. Помер у 1994 р. в м. Лентінг. 

Грушевський М. С.

        Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч. Голова НТШ (1897-1913) та ТУП (1908). Академік ВУАН (1923). Член партії УНДП (1899). Учень В. Антоновича. Автор праць "Історія України-Руси" (1895-1933), “Очерки истории украинского народа” (1904), “Ілюстрована історія України” (1913), "Історія української літератури" (1923-1995) та ін. 

        Народився у 1866 р. у м. Хелм у сім’ї педагога С. Грушевського. Михайло Сергійович закінчив Тифліську гімназію (1880–1886) та історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира (1886–1890). У 1894 р. Грушевський переїхав до Львова, де працював на посаді професора кафедри всесвітньої історії Львівського університета. У 1898 р. разом з І.Франком був засновником та редактором літературно-публіцистичного журналу “Літературно-науковий вістник”, а у 1906 р. друкував "Українсько-руський архів". Намагався створити у Львові самостійний український університет впродовж багатьох років. У 1906 р. Грушевський виступив з програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. У наступному році був обраний головою Українського наукового товариства у Києві. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 рр. виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.

        На початку Першої світової війни М. Грушевського заарештували за звинуваченням в австрофільстві. Лише у 1917 р. зміг повернутися до Києва та очолити уряд УНР. У 1918 р. відійшов від політики та емігрував за кордон. У 1924 р. повертається до України, очолює усі головні історичні установи ВУАН. Під час тотального контролю радянською владою зазнав нещадної критики та цькування. У 1931–1934 рр. вчений проживав у Москві під наглядом більшовицької таємної поліції. Помер у Кисловодську у 1934 р., похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Грінченко М.

        Микола Олексійович Грінченко (1888-1942) – український музикознавець, фольклорист, педагог, музично-громадський діяч, редактор. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). Член ВУАН (1929-1942). Член президії Музичного товариства ім. Леонтовича. Автор близько 100 праць. Наукові зацікавлення: історія української музики, музична лексикографія, критика, публіцистика, фольклористика. Автор «Історії української музики» (1922). 

        Народився у 1888 р. у Києві в сім'ї робітника заводу «Арсенал». Початкову музичну освіту здобув у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі (1897-1901). Далі навчався у Київському музичному училищі (1912). Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського українського університету (1918– 1921). Саме тут Микола Олексійович викладав історію музичної культури та української музики. У 1922–1934 рр.  працював ректором у Київському музично-драматичному інституті (1925-1934). У 1926 р. редактор «Української музичної газети».

        На початку 1930-х рр. доробок Грінченка було піддано нищівній критиці за «націоналістичні» погляди. У 1933 р. був заарештований, однак невдовзі звільнений. Це стало причиною чому Микола Олексійцович більше не займався активно музичною публіцистикою. Потів змінив місце роботи, і викладав у 1934–1937 рр. у Київській консерваторії. На початку Другої світової війни працював завідуючим відділу пісенного фольклору в Інституті украхїнського фольклору АН УРСР.  Потім разом з Інститутом був змушений емігрувати до Уфи, де і помер у 1942 р. 

 

Гоголь Н. В.

        Микола Васильович Гоголь (1809-1852) – прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист. 

      Народився у 1809 р. в с. Сорочинці Полтавської губернії в небагатій поміщицькій сім’ї. Батько був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. У 1818-1819 рр. навчався в Полтавському повітовому училищі. У 1821 р. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук. У 1828 р. Гоголь переїхав до Петербурга, де займав чиновницьку посаду. Під псевдонімом публікує романтичний твір «Ганц Кюхельгартен» (1829). Після різкої критики самотужки знищує тираж. Через рік публікує у журналі «Отечественные записки» повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша робота з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Там знайомиться з літературним колом: О. Сомов, барон Дельвіг, П. Плетньов, О. Пушкін та ін.

      У 1833 р. письменник вирішив присвятити себе викладацькій діяльності, паралельно працював помічником професора на кафедрі історії Петербурзького університету. Згодом просить друга М. Максимовича влаштувати його до університету Св. Володимира в Києві. Там Гоголь знаходить матеріал для майбутньої повісті «Тарас Бульба» (1835). П'єсу «Ревізор» було написано в 1835 р., а у 1836 р. поставлено на сцені. Отримашви негативні відгуки, покидає країну і їду до Швейцарії та Франції. У 1841 р. повертається до Росії, і намагається опублкувати перший том «Мертвих душ». У другому томі відбилася духовна криза, що настигла письменника на той час. Помер від тяжкої хвороби у 1852 р. 

Жарський Е.

        Едвард Жарський (1906-2003) - іхтіолог, географ, спортивний діяч. Доктор філософії (1948). Член НТШ (1960). Автор підручників і статей на тему спорту, наприклад, «Історичні основи виховання» (1960), «Курс працівників дошкілля» (1987), «Нарис економічної географії України», «Психологічні основи виховання» (1961) та ін. 

        Народився у 1906 р. у м. Жовква на Галичині. У 1924 р. закінчив класичну гімназію у Львові. Вищу освіту здобув у Львівському університеті на математично-природничому факультеті (1930). Працював викладачем, займав посаду директора гімназії. Наукову діяльність розпочав у 1926 р. у Природничому музеї НТШ, а також завідував річковим рибним господарством Галичини. У цей час очолює Студентський спортивний клуб, бере учать у футбольних змаганнях. 

        У 1930—1943 рр. викладав в Інституті зоології Львівського університету. Наприкінці Другої світової війни був змушений емігрувати до Німеччини. Почав співпрацювати з Українським технічно-господарським інститутом у Мюнхені (1947—1950). Там же здобув ступінь доктора філососфії в Українському Вільному Університеті (1948). У 1950 р. емігрував до США. У 1954—1959 рр. був професором Українського технічного університету, де читав курси з економічної географії та зоології. Одночасно працює редактором спортивних журналів «Змаг» та «Спортові вісті». Помер у 2003 р. у  Флориді.

Жукович П. Н.

        Платон Миколайович Жукович (1857-1919) - білоруський історик, педагог. Член-кореспондент Петербурзької АН (1918). Член НТШ (1910).

        Народився у 1857 р. в м. Пружани Гродненській губернії. Середню освіту здобув у Кобринському духовному училищі, продовжив навчання у Литовській духовній семінарії. У 1881 р. закінчив Петербурзьку духовну академію. Після закінчення працював учителем географії та математики у Полоцькому духовному училищі. У 1883 р. захистив дисертацію на здобуття ступеня магістра богослов'я з темою "Кардинал Годзю і польська церква його часу". У 1884 викладав у Київській духовній академії. З 1891 р. займає посаду доцента у Петербурзькій духовній академії на кафедрі російської громадянської історії. 

        У 1901 р. захистив дисертацію на тему "Сеймова боротьба православного західноруського дворянства з церковної унії до 1609 р.". З 1904 р. член комісії з опису архіву Священного Синоду. У 1910 р. за вислугою 30 років залишив роботу і пішов на пенсію. Жукович є автором великої кількості робіт з історії Росії та церковної історії. Друкувався у "Литовських Єпархіальних Відомостях", "Віленських Відомостях", "Християнськиїх читаннях", тощо. Помер у 1919 р. у Петрограді, де і похований. 

Жуковский В. А.

        Василь Андрійович Жуковський (1783-1852) - російський поет, основоположник романтизму в російській поезії, педагог, перекладач, літературний критик. Автор робіт: "Людмила" (1808), "Кассандра" (1809), "Еолова арфа", "Дванадцять сплячих дів", "Імператору Олександру" та ін. Відомі переклади: "Рустем і Зораб" (1849), "Одіссея" (1848-1849) , "Наль і Дамаянти" (1844) та ін. Жуковський був особисто знайомий з багатьма відомими особистостями: Микола I, Олександр І, О. Пушкін, М. Гоголь.

        Народився Василь Жуковський у 1783 р. в селі Мішенськ Тульської губернії. Позашлюбний син поміщика А. І. Буніна. Хрещений батько усиновив його і дав своє прізвище. Початкову освіту отримав в сім'ї Буніних. Згодом навчався у Тульському народному училищі. У цей час знайомиться із майбутнім істориком М. Карамзіним. До того ж, близькі родичі знайшли можливість записати його до родовідної книги, що дозволило без перешкод отримувати щорічно кошти для існування. Вищу освіту здобув у Московському університетському пансіоні, де детально вивчав історію, російську словесність, французьку та німецьку мову.

        Перші вірші були написані під час навчання в пансіоні при університеті Москви. У 1805-1809 рр. працював редактором "Вісник Європи". У 1815 р. Жуковський був учасником літературного товариства "Арзамас", одночасно розпочавши придворну службу. Наполеонівську війну 1812 р. сприймав на стороні опозиції. У 58 років Жуковський одружився на Є. Останніх, з якою емігрував до Німеччини. Помер у 1852 р. у Баден-Бадені, похований в Санкт-Петербурзі.  

Пантелеймон Цілитель

        Пантелеймон Нікомедійський (275-305) - цілитель, мученик, лікар. Поктровитель лікарів та воїнів. 

        Народився у 275 р. в м. Нікомідія в сім'ї батька язичника Євсторгія та мати християнки Єввули. При народженні отримав ім'я Пантолеон. Мати померла рано, батько віддав сина в початкову язичницьку школу. Після її закінчення вчився лікарському ремеслу у лікаря Єфросина. Одночасно Пантолеон захопився християнською вірою у священномученика Єрмолая. Цілительська особливість почала проявлятися в юності.

        Першим випадком було оживлення мертвої дитини, яку вкусила єхидна. Після цього його нарікли Пантелеймоном Цілителем. Згодом, на жаль, помер його батько, і тоді він вирішив присвятити своє життя стражденним, хворим, убогим і жебракам. Лікував усіх безкоштовно. До імператора Максиміліана згодом чутками дійшла інформація про цілителя, проте його не влаштувало те, що він лікував і християн. Правитель вирішив стратити Пантелейомна, причому дуже жалхивим способом. Великомученика  повісили на дереві і рвали залізними кігтями, обпалювали свічками, потім розтягували на колесі, кидали в кипляче олово, вкидали в море з каменем на шиї. На нього чекало ще багато різних тортур, до поки один із воїнів імператора не відсік голову мечем Пантелеймону. Слуги цілителя Лаврентій, Васса і Провіан були присутні на страту, свої враження вони потім описали у своїх оповіданнях. 

        Святі мощі великомученика Пантелеймона частинками розійшлися по всьому християнському світу.

Пророк Ілля

        Пророк Ілля (Х-ІХ ст. до н.е.) – один з старозавітних пророків. 

        Святитель Епіфаній Кіпрський розповідає нам про народження пророка Іллі так: «Коли народився Ілля, батько його Сава бачив у видінні, що благообразні мужі вітали його, пеленали вогнем і годували полум’ям вогненним». Народився приблизно у 900 р. до н.е. у Тішбе в м. Гілеад. Походив з роду Аарона, виховувався священиками. З дитинства присвятив себе Богові, поселився в пустелі й жив у суворому пості. На той час царем Ізраїлю був Ахав, найжорстокіший з правителів. Він видав наказ про те, що усі мають поклонитися ідолу Ваала.

        Пророк Ілля виступав проти політики ідопоклонства, ревно молився, закликаючи людей покаятися. До того ж, намагався переконати Ахава не забороняти віруючим обрати ту віру, яка людям до вподоби. Святий Ілля пророкував покарання, що так і сталося. Цар не послухався його слів і настала трирічна засуха. Пророк Ілля зробив усе, щоб пішов дощ і закінчився голод серед простого населення. 

        Святий пророк Ілля за своє життя зазнав чимало переслідувань від ідолопоклонників. Коли він збирався вмирати, то дізнався, що Бог живим забере його на небо. Свідки бачили як з’явилася вогняна колісниця і ангели підняли Святого на небо. Саме так зображають Іллю іконописці – на вогненній колісниці, запряженою четвіркою крилатих коней, що возноситься в небеса. Помер приблизно у 849 р. до н.е. 

 

 

Пророк Захарія Серповідец

        Захарія (VI-V ст. до н.е.) - біблійний пророк, один із 12 малих пророків Старого Заповіту. Автор особливої ​​старозавітної книги "Книга пророка Захарії" (520 р. до н.е.). Імені пророка Захарії присвоювалися різні значення. На думку більшості дослідників, ім'я Zechariah позначає: «(той, про кого) пам'ятає Єгова».

         Народився приблизно в VI столітті до н. е. під час вавилонського полону. Науковці вважають, що це було приблизно в 539 р. до н.е., тобто при правлінні Дарія І. Після повернення з полону Захарій тісно співпрацював і займався пророцтвами разом з Аггеєм. Святий пророк Захарія і свята праведна Єлисавета були батьками святого Іоанна Предтечі. Коли нечестивий цар Ірод почув від волхвів про народження Месії, він вирішив побити в Віфлеємі і його околицях усіх немовлят. Ірод добре знав про незвичайне народження пророка Іоанна і хотів убити його, побоюючись, що він і є Цар Юдейський.

        Праведна Єлизавета сховалася разом з немовлям в горах, побачивши переслідувачів вона зі сльозами стала благати Бога про порятунок. Розступилася гора і вкрила її разом з немовлям. У ці тяжкі дні святий Захарія виконував свою череду служіння в Єрусалимському храмі. За наказом Ірода переслідувачі вбили святого пророка, заколовши його між жертовником і вівтарем. Праведна Єлизавета померла через 40 днів після свого чоловіка, а святий Іоанн перебував в пустелі до дня свого явлення ізраїльському народові. Звернення до образу допомагає зміцнити віру і дарує допомогу в життєвих випробуваннях. Йому також моляться про зцілення від безпліддя.

        

Проненко Л. И.

        Леонід Іванович Проненко (1939-...) - каліграф, заслужений художник Російської Федерації, професор. Учасник всесоюзних та міжнародних виставок з 1979 р. Автор понад 40 критичних робіт про каліграфію, черед них найвідоміша ілюстрована монографія «Каліграфія для всіх» (1990).

        Народився в 1939 р. в станиці Старонижестебліївська Краснодарський край. Здобувши шкільну освіту, працював різноробочим, вантажником. Далі відслужив у лавах радянської армії три роки. У 1970 р. закінчив художньо-графічний факультет Кубанського державного університету. Згодом продовжив навчання в аспірантурі і отримав звання професора (2003). Лауреат міжнародних конкурсів каліграфії. Учасник Міжнародної асамблеї художників шрифту «Мозаїка» у США (1992), де читав лекції і вів практичні заняття. На запрошення американських художників читав лекції про мистецтво шрифту на Кубані в Детройті, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку. Нагороджений орденом «Почесний працівник вищої професійної освіти РФ» (2000). Присвоєно почесне звання «Заслужений художник РФ» у тому ж році. 

Питигрилли

        Діно Сегре (1893-1975) - італійський письменник, журналіст. Автор роману «Кокаїн» (1921), який заборонила публікувати католицька церква. Псевдонім: Пітігріллі. 

      Народився у 1893 р. у Турині у родині католички та єврея. Початкову та вищу освіту здобув у Турині, юридичний фах (1916). Після університету проводив час серед літературних та мистецьких кіл Парижа. Саме тут він віднайшов натхнення для майбутнього роману "Кокаїн". У 1924 р. Сегре заснував літературний журнал "Grandi Firme", який став трампліном для молодих письменників-новаторів. Потім, враховуючи політичні події в країні, був вимушений закрити його у 1938 р. Прагнучи приєднатися до фашистської партії, він написав листа безпосередньо Муссоліні в 1938 році.

      Деякі письменники писали про те, що Пітігріллі брав участь у ОВРА (орган політичного розшуку в ІталіЇ). Насамперед, розголошував конфіденційну інформацію про усіх у своєму оточенні. Однак у 1939 р. був викритий і піданний переслідуванню. Турінська поліція включила Пітігріллі до списку "небезпечних євреїв", яких слід інтернувати на південь Італії. Після падіння уряду Муссоліні в 1943 р., Пітігріллі емігрував до Швейцарії. Разом із дружиною прожили там до 1947 р., потім переїхали до Аргентини. Повернутися до Європи вдалось у 1958 р. Він продовжував писати та публікувати романи як Пітігріллі до 1974 р. Помер у Турині в 1975 р. Умберто Еко охарактеризував його так: «Пітігріллі був приємним письменником - пряним і швидким - як блискавка».

Покровский М. Н.

        Михайло Миколайович Покровський (1868-1932) - історик, політичний діяч. Член РСДРП(б) (1905). Член-кореспондент Академії наук (1917), академік АН СРСР (1929). Член Центральної контрольної комісії ВКП(б) та член Президії ЦКК ВКП(б) (1930-1932). Сфера професійної зацікавленості: історія Росії.

        Народився у 1868 р. в Москві у родині чиновника. Вищу освіту здобув у Московському університеті у 1891 р. Для отримання звання професора дисертацію писав під керівництвом відомих істориків В. Ключевського та П. Виноградова. Паралельно будував кар'єру політичну. У період революції 1905-1907 рр. входив до складу бойової організації Московського комітету РСДРП. Потів у Великому князівсті Фінляндському.

        У 1909 р. емігрував до Парижу. У Франції перважну більшість займався написанням статтей та монографій. У 1917 р. повертається до Москви, де спочатку був головою виконкому Московської ради робітничих і солдатських депутатів, потім головою Ради народних комісарів Московської області. До того ж, його репутація дозволила бути включеним до складу делегації у Брест-Литовську (1918). Покровський керував відділами шкільної політики, вищих навчальних закладів. Брав активну участь у створенні робітничих факультетів. Опікувався іншими державними  установами історичного профілю, а саме музеями та архівами. З 1921 р. був ректором Інституту червоної професури.  У 1931 р. він став директором Інституту історії Комуністичної академії. Помер у 1932 р. в Москві, похований біля Кремлівської стіни на Красній площі.

Паночіні С.

        Сергій Сергійович Паночіні (1891-1931) - український зоолог, мовознавець, малаколог. Автор двох біологічних словників "Словник зоологічної номенклатури" (1928) та "Словник біологічної термінології" (1931). У другому словнику наводилися такі актуальні зооніми: вивірка, їжатець, кажан, сарна, сліпець, щур, тощо. 

        Народився на Полтащині у 1891 р. Відомостей біографічних про автора вкрай мало. Паночіні був одним з фундаторів Акційного Товариства під назвою «Товариство „Час“ у Києві». Займав посаду секретаря редакційної колегії "Вісник Інституту української наукової мови". Працював у часописі «Сніп. Працював штатним співробітником, редактором, секретарем Зоологічної секції Природничого відділу ВУАН (1925–1930 pp.). Припускається, що був репресований. Причина і дата смерті не відомі. 


Copyrights © 2021 Y2 Antique House, Усі права захищені.