Невидимий ворог, або який газ використовувала Німеччина для перемоги у Першій світовій війні

Як відомо, використання різних токсичних газів у військових цілях використовували ще з давніх часів. Спочатку це були лише поодинокі випадки, але згодом людство навчилось масштабувати цей процес, технологічно правильно використовувати і швидко розповсюджувати. Коріння сучасного розуміння сягають початку XIX століття, коли технічний прогрес дав змогу виробляти отруйні речовини у промислових масштабах.

Даний вид військової зброї довгий час вважався несправедливим та надто жорстоким, тому використовувався нечасто. У 1899 році на мирній конференції в Гаазі було підписано конвенцію про заборону застосовувати отруйні гази у будь-яких цілях. Не дивлячись на це, багато країн Європи таємно займались розробкою хімічної зброї. Першими застосували почали французи проти німців ще в 1914 році. Гранати зі сльозогінним газом в умовах бою на відкритій місцевості виявились неефективними. Протягом Першої світової війни звичайні солдати потерпали від розпилювання отруйних газів з боку супротивників.

Над створенням хімічної зброї працювали найкращі вчені: Е. Фішер, Дж. Франк, О. Хан, Г. Герц, М. Планк, тощо. Керувати процесом створення доручили хіміку Фріцу Габеру, науковому раднику Міністерства війни з питань збереження і виробництва вибухових речовин та розробки нових виробничих процесів. Вчені говорять про те, що він був особисто присутній при першій газовій атаці. Габер після цього ледве не постраждав, однак згодом отримав нове звання гауптмана і пошану серед співвітчизників.

Наприкінці 1914 - початку 1915 рр. супротивники Німеччини розпочали роботу над покращенням технологій створення противогазів. Не стояла на місці і розробка нових сумішей отруйних газів. Насамперед почали впроваджувати у військову справу фосген та іприт, які були майже непомітний на полі бою. Спочатку додавали у невеликих пропорціях до хлору, і вперше застосували у грудні 1915 року. Перші спроби розпилювання були біля бельгійського міста Іпр.

У 1917 році німецьке командувааня вперше застосували іприт у ніч з 12 на 13 липня біля Іпра, випустивши у сторону британців близько 60 тис. снарядів, що містили близько 12 тонн газу іприту. Пошкодження різного ступеня отримали майже 3 тис. осіб. Наступ англо-французьких військ на цій ділянці фронту було зірвано, і відновився він лише через три тижні. Для кращого розуміння хочеться розповісти більш детально про цей газ.

Іприт (дихлордіетилсульфід) — рідка безбарвна масляниста речовина без запаху жовто-коричневого кольору. Вперше була досліджена у 1822 році. У 1854 р. аналогічну сполуку новим методом синтезували в лабораторії Геттінгенського університету. При дослідженні іприт потрапив на шкіру рук і ніг дослідника, чим спричинив тяжке ураження організму. Унаслідок чого вчений не зміг довести до кінця розробку синтезу цієї сполуки, тому роботу закінчив Мейєр у 1886 р. Французи назвали нову отруйну речовину за місцем застосування іпритом, англійці через його специфічний запах — гірчичним газом, німці — жовтим хрестом, а США іменує під шифрами Н, HD, HS. Проникність речовини висока, і викликає тяжкі ураження при контакті зі шкірою. Невисока летючість і значна стійкість дозволили застосовувати іприт для зараження місцевості, окремих споруд та військової техніки. Як правило, на такі “жовті зони” більше не поверталися. 

Іприт уражує шкіру та очі, дихальні шляхи та легені. При дії в краплинно-рідинному, аерозольному і пароподібному станах спричинює також загальне отруєння нервової та серцево-судинної систем при всмоктуванні в кров. Ураження шкіри починається з почервоніння, що з'являється через 2−6 год. Через  добу утворюються дрібні пухирці, наповнені жовтою прозорою рідиною. Через 2−3 доби пухирці лопаються, і утворюються виразки, що не загоюються упродовж 20−30 діб. У тяжких випадках розвивається запалення легень. Смерть настає через 3−4 доби. Особливо чутливі до газу очі. При дії парів з'являється відчуття засміченості очей піском, сльозотеча, набряк повік. Потрапляння в очі іприту майже завжди призводить до сліпоти. Під ураження цим газом у свій час потрапив відомий історичний діяч А. Гітлер.

Кількість жертв загалом від хімічної зброї за час Першої світової війни сягає досить значних масштабів. Було виготовлено більше як 132 тис. тон смертельних отруйних речовин, 113 тис. тон з яких були призвели до поранення 1,2 млн і смерті майже 89 тис. людей. Після закінчення війни за Версальським мирним договором (1919) Німеччині та її військовим союзникам були заборонені будь-які дії з хімічною зброєю. Засуджуючи такі методи ведення бою, західні держави все одно таємно продовжували дослідження та розробку біологічно-отруйних речовин. Історія наводить приклади й сьогодні використання газу для вирішення військових конфліктів, і не тільки. 

У 1919 році Фріц Габер був нагороджений Нобелівської премії з хімії «за каталітичний синтез аміаку з його елементів азоту і водню». Церемонія з цієї нагоди у червні 1920 року була проігнорована представниками Британії, Франції та США через роль Габера у розробці хімічної зброї. З приходом до влади у Німеччині нацистів Габер, єврей за походженням, був звільнений із заснованого ним же інституту. Згодом він прийняв пропозицію президента Всесвітньої сіоністської організації Х. Вейцмана очолити інститут природничих наук у Палестині, по дорозі до якої помер 29 січня 1934 року.

Фото Фріца Габера, 1918

Інші цікаві історії в блозі: https://y2.com.ua/blog