Петро Власович Василенко (1921-1946) народився у с. Війтівці Яготинського району на Полтавщині. Батько Влас Василенко був учасником української революції 1920-х рр., згодом заарештований і засланий до Сибіру. Мати залишилася наодинці з дітьми, тому Петро як найстарший став допомагати їй виховувати ще трьох молодших дітей. Пригадує страшні роки Голодомору так:
"Як постав 32-й та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву-лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і – в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді"
Незважаючи на зглузування над родиною «ворога народу», школу майбутній поет закінчив відмінником. Після вступив до Педагогічного інституту. Із початком Другої світової війни Петра Василенка забрали до війська, де він закінчив прискорений курс військового училища і був направлений на фронт. Трохи згодом Петро Василенко став підпільником, долучившись до осередку ОУН(б) в м. Яготині під керівництвом працівника міської управи Міхеля Пруца. У липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА). Командував осередком, був політвиховником сотні, редагував підпільні видання ОУН і УПА. У той час писав вірші, які лягли в основу книги «Мої повстанські марші» (1945). Загинув П. Василенко смертю героя 21 травня 1946 р. у бою, оточений польсько-більшовицькими нападниками. За деякими спогадами, на грудях у загиблого була захована друга його поетична збірка «У боротьбі за волю», яка так і не побачила світ у повному обсязі.
