Павло Григорович Тичина (1891-1967) — український поет, письменник, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1943). Голова ВР УРСР (1953—1959). Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Лауреат Сталінської (1941) та Шевченківської премії (1962).
Народився у 1891 р. у с. Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя. Завдяки батьку рано почав читати та писати. Початкову освіту здобув у земській початковій школі. Далі навчався у Чернігівському духовному училищі та Чернігвіській духовній семінарії. У цей час товаришував з Г. Верьовкою, В. Еллан-Блакитним та А. Казкою. У студенстві був активним учасником «Літературних субот» М. Коцюбинського в Чернігові. Вищу освіту продовжив на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада» і журналах «Світло», «Мистецтво» підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.
У 1920 р. подорожує з Києва до Одеси з мандрівною капелою «Дніпросоюзу» на чолі з К. Стеценком як репортер і диригент. У 1923 р. працює у Харкові у журналі «Червоний шлях», через три роки вступає до ВАПЛІТЕ та «Гарту». Спочатку П. Тичина мав сміливість у віршах пропагувати ідеї вільної України, але згодом арешт брата змусив відректися від попередніх думок та робіт. Наближеність до партійних кіл дозволила зробити блискучу кар’єру. Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм». Помер у 1967 р. в Києві, похований на Байковому кладовищі.
