Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч. Голова НТШ (1897-1913) та ТУП (1908). Академік ВУАН (1923). Член партії УНДП (1899). Учень В. Антоновича. Автор праць "Історія України-Руси" (1895-1933), “Очерки истории украинского народа” (1904), “Ілюстрована історія України” (1913), "Історія української літератури" (1923-1995) та ін.
Народився у 1866 р. у м. Хелм у сім’ї педагога С. Грушевського. Михайло Сергійович закінчив Тифліську гімназію (1880–1886) та історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира (1886–1890). У 1894 р. Грушевський переїхав до Львова, де працював на посаді професора кафедри всесвітньої історії Львівського університета. У 1898 р. разом з І.Франком був засновником та редактором літературно-публіцистичного журналу “Літературно-науковий вістник”, а у 1906 р. друкував "Українсько-руський архів". Намагався створити у Львові самостійний український університет впродовж багатьох років. У 1906 р. Грушевський виступив з програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. У наступному році був обраний головою Українського наукового товариства у Києві. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 рр. виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.
На початку Першої світової війни М. Грушевського заарештували за звинуваченням в австрофільстві. Лише у 1917 р. зміг повернутися до Києва та очолити уряд УНР. У 1918 р. відійшов від політики та емігрував за кордон. У 1924 р. повертається до України, очолює усі головні історичні установи ВУАН. Під час тотального контролю радянською владою зазнав нещадної критики та цькування. У 1931–1934 рр. вчений проживав у Москві під наглядом більшовицької таємної поліції. Помер у Кисловодську у 1934 р., похований у Києві на Байковому цвинтарі.
