Микола Олексійович Грінченко (1888-1942) – український музикознавець, фольклорист, педагог, музично-громадський діяч, редактор. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). Член ВУАН (1929-1942). Член президії Музичного товариства ім. Леонтовича. Автор близько 100 праць. Наукові зацікавлення: історія української музики, музична лексикографія, критика, публіцистика, фольклористика. Автор «Історії української музики» (1922).
Народився у 1888 р. у Києві в сім'ї робітника заводу «Арсенал». Початкову музичну освіту здобув у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі (1897-1901). Далі навчався у Київському музичному училищі (1912). Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського українського університету (1918– 1921). Саме тут Микола Олексійович викладав історію музичної культури та української музики. У 1922–1934 рр. працював ректором у Київському музично-драматичному інституті (1925-1934). У 1926 р. редактор «Української музичної газети».
На початку 1930-х рр. доробок Грінченка було піддано нищівній критиці за «націоналістичні» погляди. У 1933 р. був заарештований, однак невдовзі звільнений. Це стало причиною чому Микола Олексійцович більше не займався активно музичною публіцистикою. Потів змінив місце роботи, і викладав у 1934–1937 рр. у Київській консерваторії. На початку Другої світової війни працював завідуючим відділу пісенного фольклору в Інституті украхїнського фольклору АН УРСР. Потім разом з Інститутом був змушений емігрувати до Уфи, де і помер у 1942 р.
